Розділ 8. Світлячок, який боявся темряви

Коли вечір обіймає дім, а стеля стає небом, радіо у Мірочки знову оживає. Теплий голос дідуся шурхотить, ніби перегортає сторінки спогадів.

— Знаєш, онучко, сьогодні у мене для тебе казка про одного світлячка. Маленького, зовсім крихітного. Його звали Люмік.

   Мірочка тихо ворухнулася в кріслі. Їй сподобалося ім’я. М’яке, як тепле світло нічника.

— Люмік народився в лісі, де вночі співали жаби, зорі підморгували крізь листя, а дерева шепотіли одне одному казки вітром. Усі світлячки від народження літали в темряві. Адже їхнє світло — для ночі. Для тих, хто боїться. Для тих, хто загубив шлях. Але Люмік… боявся темряви.

— Страшно мені, — казав він. — А раптом хтось вискочить із тіні? А раптом зорі згаснуть? А раптом… я не знайду дорогу додому?

   Інші світлячки сміялися:

— Та ти ж сам — світло! Як ти можеш боятися того, для чого створений?

   А Люмік сумно ховався під листом, примружував очі й не міг переконати себе, що все добре.

   Він намагався літати вдень, але ніхто не бачив його світла. Він сидів у траві, дивився, як інші освітлюють стежки для їжачків і загублених мишок, і відчував — всередині щось теплиться, але боїться розгорітися.

   Одного разу вночі ліс накрила дивна, густа хмара — така щільна, що навіть сова збилася з шляху. Маленьке зайченя загубилося. Він кликнув:

— Допоможіть! Мені страшно! Я не бачу, де мама!

   Люмік усе чув. Серце в ньому билося, як барабан. Він хотів сховатися — але раптом… почув власний голос:

— Але ж саме для цього я і є.

   Він піднявся. Спочатку трохи. Потім вище. Його світло загорілося тьмяно, але в темряві навіть слабкий вогник — як сонце.

   Він літав, і зайченя побачило світло. Йшло за ним — і незабаром знову опинилося біля своєї нірки.

— Мамо! — закричало воно. — Я знайшов дорогу! Мені допоміг світлячок!

   Відтоді Люмік літав ночами. Йому все ще було трохи страшно. Але тепер він знав: бути хоробрим — це не означає не боятися. Це робити те, що важливо, навіть коли страшно.

— Ось бачиш, Мірочко, — сказав дідусь. — Іноді найтемніші ночі народжують найтепліше світло. І іноді найменший із нас може освітити цілу стежку для іншого.

   Мірочка притулилася щокою до підлокітника. Вона уявила Люміка — з крихітними крильцями й яскравою душею — і прошепотіла:

— Я теж постараюся не ховати своє світло. Навіть якщо страшно.

   А радіо тихо зажужжало

— наче крихітне крильце торкнулося скла.