Розділ 7. Подарунок від вітру

На вулиці бушував вітер. То здіймався до неба, шелестячи листям, то різко ниряв униз, заглядаючи в щілини вікон і ганяючи доріжкою сухе жовте листя. Мірочка сиділа біля вікна, закутавши ноги в м’який плед, і дивилася, як дерева танцюють у поривах осіннього вальсу.

   Радіо клацнуло — ледь чутно, ніби хтось постукав по ньому кісточками пальців. А потім озвався голос дідуся. Теплий. Трохи хриплуватий, наче й сам вітер слухав його поряд.

— А сьогодні, Мірочко, я розповім тобі про найдивніший подарунок у світі. Його приніс… вітер.

   Мірочка насупилася. Подарунок від вітру? Хіба вітер може щось дарувати?

— Багато років тому, — почав дідусь, — у маленькому селі, на краю лісу, жила дівчинка на ім’я Міла. Вона була дуже охайною. Усе в неї стояло по порядку: книжки за зростом, шкарпетки за кольорами, іграшки строго по коробках. Навіть свої мрії вона записувала в зошит. А ще Міла зовсім не любила сюрпризів.

— Бо сюрприз — це безлад, — казала вона. — А я люблю, коли все під контролем.

   Одного разу, коли дув такий же буйний осінній вітер, як сьогодні, Міла знайшла на ґанку маленький згорток. Перев’язаний золотавою ниточкою, без імені, без адреси.

   Вона озирнулася. Нікого. Лише вітер крутився вихором, підіймаючи спідничку її сукні й нашіптуючи: «Відкри-и-и-ий…»

— «Що за нісенітниця?» — пирхнула Міла, та все ж узяла згорток і обережно його розгорнула.

   Усередині була… прозора баночка. Порожня.

— І все? — здивувалася Міла. — Порожнеча?

Та тільки-но вона відкрила кришку, як із баночки вилетів промінчик світла. Він закружляв навколо її голови, полоскотав ніс, і в кімнаті одразу запахло медом, сонячним пилом, мильними бульбашками і… чимось рідним.

— Це був запах її найщасливішого дня, — сказав дідусь. — Того, коли мама читала їй книжку під ковдрою, а тато пік пиріг з яблуками.

   А потім із баночки вилетів сміх. Справжній, веселий, дитячий — і Міла раптом засміялася у відповідь.

— У баночці були не речі, Мірочко. А пам’ять. Тепла, збережена, забута. І ще — можливість бути трохи вільною. Трохи легкою. Трохи непередбачуваною.

   Відтоді Міла почала щовечора відчиняти вікно. Вона дозволяла вітру заглядати в її дім, плутати шпильки, відносити записки з планами — і іноді навіть сама вибігала босоніж у двір.

— Бо, — сказав дідусь, — інколи найкращий подарунок — це те, чого ти не чекаєш. Те, що неможливо покласти на полицю. Те, що ти просто приймаєш — як подих, як вітер, як життя.

   Мірочка заплющила очі. За вікном знову завив вітер, і їй раптом здалося, що на підвіконня впало щось легке — немов послання. Вона усміхнулася.

— Дякую, дідусю, — прошепотіла вона.

А радіо тихо зашурхотіло у відповідь.