Розділ 6. Таємниця усмішки старої сови

Увечері, коли за вікном мерехтів легкий дощ і тихо шелестіло листя, Мірочка зручно вмостилася у своєму кріслі. Радіо озвалося теплим голосом дідуся.

— Сьогодні, моя люба, я розповім тобі казку про стару мудру сову, яка жила на найвищій сосні в лісі, — почав він. — Усі звірі поважали її за мудрість і терпіння. Але найбільше дивувало одне — її тиха, добра усмішка.

   Мірочка уявила цю сову: великі очі, м’яке пір’я, ніби огорнуте сріблястим світлом місяця.

— Одного разу до сови прийшли молоді пташки — схвильовані й нетерплячі. Вони запитали:

— Мудра сово, чому ти завжди усміхаєшся, навіть коли трапляється щось погане? Коли ми відчуваємо смуток чи розчарування, нам хочеться плакати або кричати!

   Сова лагідно глянула на них і відповіла:

— Тому що я знаю секрет. Життя вчить нас терпінню. Іноді відповіді не приходять одразу, і те, що здається нам бідою, — це лише частина шляху. Я усміхаюся, бо знаю: усе трапляється вчасно.

   Пташки дивилися на неї здивованими очима.

— Пам’ятайте, — продовжила сова, — що іноді потрібно просто зачекати й прислухатися до себе та світу навколо. Коли настане час, усе стане зрозумілим. А поки — усмішка й терпіння допоможуть пройти навіть найважчі дні.

   Мірочка тихо подумала про те, як їй самій іноді важко чекати й як вона квапиться зрозуміти все одразу.

— У лісі з’явився новий вітер, — розповідав дідусь, — який приносив із собою свіжість і зміни. Сова всміхнулася ще ширше, бо знала: зміни — це завжди можливість чомусь навчитися й стати сильнішою.

— Мірочко, — тихо сказав голос, — пам’ятай цю таємницю усмішки. Коли буде важко, усміхнися сама собі й дочекайся свого часу. Усе приходить вчасно, і після найдовшої ночі завжди настає світанок.

   Дівчинка усміхнулася в темряві, відчуваючи, що тепер і вона знає маленький

секрет великої мудрості.