В один із прохолодних вечорів, коли за вікном вже спалахували перші зорі, Мірочка вмостилася зручніше у своєму кріслі. Радіо м’яко зашурхотіло, і голос дідуся знову пролунав у кімнаті.
— Сьогодні, моя люба, я розповім тобі казку про хлопчика на ім’я Тіма, — почав він. — Тіма був не зовсім звичайною дитиною. Замість того, щоб просто малювати фарбами, він малював своїми почуттями. Коли він був щасливий, його пензлик наче танцював по полотну, залишаючи яскраві жовті й помаранчеві спалахи. А коли сумував — картина наповнювалась синіми й фіолетовими відтінками, ніби сама печаль лилася з пензля.
Мірочка уявила Тимка, який сидить у своїй майстерні з пензликом у руці та задумливим поглядом.
— Але одного разу Тіма відчув щось нове й незвичне — злість і страх. Ці почуття були такими сильними, що він боявся показувати їх навіть собі. Він ховав свої картини, бо боявся, що хтось подумає, ніби він поганий.
Голос дідуся став ще м’якшим.
— У цей момент до нього прийшов старий художник, мудрий і добрий. Він подивився на роботи Тіми й сказав:
— Знаєш, Тіма, у світі є багато кольорів. Є світлі — як сонце й літо. А є темні — як нічне небо й дощ. Але без темних кольорів світлі не зможуть сяяти так яскраво. Вони доповнюють одне одного й роблять картину справжньою.
— Старий художник навчив Тимка не боятися своїх емоцій і виражати їх у фарбах. Він сказав, що всі почуття важливі, навіть якщо іноді вони здаються страшними чи неприємними.
Мірочка слухала, і в її душі ставало тепліше. Вона подумала про свої почуття — про ті, що іноді лякають, і про ті, що приносять радість.
— Мірочко, — продовжив дідусь, — вчися розуміти свої емоції, не ховай їх і не бійся. Дозволь собі бути справжньою. Твої почуття — твої фарби, і тільки ти можеш намалювати свою унікальну картину життя.
У кімнаті стало тихо. Мірочка міцно стиснула у руках улюблену іграшку й прошепотіла:
— Я хочу бути, як Тіма — сміливою та чесною із собою.
Радіо тихо шурхотіло, ніби погоджувалося, а зорі за вікном
сяяли особливо яскраво.