Розділ 4. Кошеня, яке вчилося прощати

Ввечорі, коли лампа в кімнаті Мирочки світила м’яким золотавим світлом, а за вікном ліниво накрапав теплий дощ, радіо раптом зашипіло, замиготіло своєю старою лампочкою, і в динаміку знову пролунав голос дідуся. Мірочка завмерла — вона вже знала: зараз буде казка.

— Слухай, моя дівчинко, — почав дідусь, — сьогодні я розповім тобі про кошеня на ім’я Смужик.

   Дівчинка зраділа: вона вже чула про нього — пухнастий, сірий у димчасту смужку, з очима, як краплі бурштину.

— Смужик був бешкетним і добрим кошеням, — продовжив голос, — але в нього був один маленький недолік: він не вмів прощати. Якщо хтось його випадково зачіпав, забував поділитися смаколиком чи ненароком наступав на хвостик — Смужик одразу замикався в собі. Він ображався, ховався під ліжко або у свій кошик і ні з ким не розмовляв.

— І був у Смужика найкращий друг — цуценя на ім’я Тяпа. Веселий, непосидючий, він завжди стрибав, носився кімнатою й лизав Смужика просто в носик.

   Мірочка усміхнулася, уявляючи, як пухнастий Тяпа співає пісеньки й приносить у зубах капці.

— Одного разу, — говорив дідусь, — вони гралися у дворі. Тяпа, як завжди, не розрахував силу й швидкість своїх лап і випадково налетів на Смужика, боляче зачепивши його лапку. Кошеня впало, ойкнуло — і завмерло. Воно глянуло на Тяпу так, ніби той спеціально хотів його образити. І, нічого не сказавши, пішло.

   Наступного дня Смужик не вийшов надвір. Він лежав у кошику, відвернувшись до стіни. Тяпа приходив, стукав у вікно, тоненько вив, приносив його улюблену мишку на мотузочці. Але Смужик не реагував. Він думав: «Хай знає, як боляче. Хай відчує, що таке — бути забутим.»

— Минув день. Потім ще один. І ще. Образа сиділа в Смужику, як важкий камінь у животику. Він уже сам сумував за Тяпою, але вперто шепотів собі: «Першим не піду. Він має вибачитися сильніше.»

— А вночі… — голос дідуся став тихішим, майже шепотом, — …вночі Смужик почув, як хтось тихенько схлипує під його вікном.

   Він підійшов. І побачив: Тяпа. Мокрий від дощу, з опущеним хвостиком, сидить біля порога, пригорнувши до себе м’яку мишку.

— «Пробач мене, Смужику, — видихнув цуценя, — я не хотів. Мені без тебе зовсім не весело.»

   Смужик дивився на нього й раптом зрозумів: йому теж було боляче. Не лапці — а серцю. Бо він сам сумував. Він хотів знову бігати, гратися, слухати, як Тяпа співає свою дурненьку пісеньку про котлету на повідку.

   Кошеня повільно відчинило двері, підійшло до цуценяти й поклало свою голівку йому на мокре плече.

— Пробач мене, — прошепотіло воно. — Я теж винен. Я мовчав і сердився.

   Тяпа пискнув від радості, застрибав, обняв кошеня й закричав:

— Значить, ми знову найкращі друзі? Значить, усе можна забути?

— Так, — кивнув Смужик. — Але я постараюся не забути ось що: образа робить боляче не лише тобі, а й тому, хто тебе любить.

   Голос дідуся знову став м’яким, як плед:

— Бачиш, Мірочко, прощення — це не просто слова. Це сміливість. Це доброта. Це коли ти обираєш — не бути правим, а бути вільним. Бо серце, сповнене прощення, легше й світліше, ніж серце, сповнене образи.

    Мірочка стисла долоньки на грудях. Вона згадала, як нещодавно посварилася з подружкою в садочку через зламану ляльку. І подумала — а може, завтра підійти до неї першою?

   Радіо шаруділо, ніби усміхалося.

— Ти знаєш, що

робити, — прошепотів дідусь. — А я — поруч.