Розділ 2. Жираф, який не любив танцювати

Жив-був у далекій савані жираф. Звали його Сеньйор Горох. Чому Горох? Бо плямки в нього були зелені. А ще тому, що він щодня їв гороховий суп. Навіть на сніданок. Навіть із варенням.

   Сеньйор Горох був найвищим серед усіх звірів, але водночас — найвпертішим. Якщо він казав: «Я не люблю шарфи!» — то не вдягав їх, навіть коли дув крижаний вітер. Якщо хтось кликав його гратися — він відповідав:

— Я не бігаю. Я — жираф серйозний. Тільки важливі прогулянки кроком!

   А якщо його запрошували на свято танців, він фиркав:

— Я не танцюю. У мене шия втомлюється від хитання!

   Одного разу лев зібрав усіх звірів і сказав:

— Буде концерт. Хто хоче співати й танцювати — записуйтеся!

   Усі радісно застрибали. Навіть крокодил у трусах! А Сеньйор Горох стояв осторонь і жував листочок акації.

— Ей, Горох! — покликав лев. — Та ти ж співаєш, як туба з хвостиком! Нам без тебе ніяк!

— Не піду, — відповів жираф. — Я впертий. І взагалі, в мене акація у зубах застрягла.

   Уночі Сеньйору Гороху наснився сон. Ніби він стоїть на сцені, звірі плескають, пінгвіни плачуть від зворушення, а він співає пісню про дружбу й довгі шиї.

   Він прокинувся… і замислився. А вранці прийшов. У шарфі. З пюрешкою. І з піснею. Він заспівав так голосно й весело, що навіть бегемоти почали підстрибувати!

   Відтоді жираф став менш впертим. Він все ще не любив танці, але інколи міг притопнути копитом. А шарф став його улюбленим. Особливо — картатий, як у дідуся.

— Ось така от казка, — сказав голос із радіо. — Ну що, Мірочко? Засинаєш? Завтра буде нова. Тільки пообіцяй: ввімкнеш мене знову.

Мірочка кивнула. Усміхнулася. І прошепотіла:

— Обіцяю.

А радіо відповіло їй тихим, шарудливим «шшшшш…» — наче

накрило її ковдрочкою зі звуків.