Розділ 1. Радіо, яке мовчало

Коли дідусь пішов, у домі стало по-особливому тихо. Не просто беззвучно — як у бібліотеці чи коли мама спить. А тихо по-справжньому. Так, ніби хтось забрав із повітря сміх, тупіт капців і запах кориці з медом.

   Мірочка сиділа у старому кріслі, яке пахло дідусевою сорочкою і теплим вечором. За вікном йшов дощ. Він стукав у підвіконня, ніби хотів зайти, та соромився.

  Під шафою, між коробкою з нитками і стосом газет, стояло радіо. Дерев’яне, пузате, з кнопками й крутилками, на яких давно стерлися букви. Воно давно мовчало. Відтоді, як не стало дідуся, ніхто його не вмикав.

   Мірочка не підходила до нього. Трохи боялася. Не того, що всередині, — а того, що нічого не станеться. Що там буде лише шипіння й порожнеча.

   Але цього дощового вечора було так сумно, що дівчинка наважилася.

   Вона витягла радіо на килим, сіла поруч по-турецьки, накрутила антену (яка стирчала криво, як дідусева зачіска вранці) і натиснула на круглу кнопку.

   Клац. Шипіння. Тихе, як зітхання. Потім — клац. Тиша. І раптом — голос. Низький, м’який, рідний.

— Ну нарешті, Мірочко. Я вже думав, ти не скоро наважишся. Сумувала? А я тут, знаєш, казки збираю. На хвилях. Їх вітер приносить, а я ловлю. Розповідати тобі? Будеш слухати?

   Мірочка ахнула. Це був він — Дідусь. Її улюблений, кумедний, добрий дідусь, який завжди знав, як її втішити. Який одного разу сказав:

— Коли мене не стане — вмикай радіо. Може, я тобі щось розповім. Може — й не я. Але раптом.

І тепер ось він — говорить.

— Сьогодні у мене для тебе особлива казка. Про одного найвпертішого жирафа...

  Мірочка притулилася щокою до дерев’яного боку

радіо. І заплющила очі.