Казка про Ту, до якої торкались тільки серцем

Жила на світі одна дівчина. Не принцеса, не чаклунка — просто дівчина, яка народилась із тілом, що пам’ятало все.
Кожен дотик.
Кожне слово.
Кожне «не так» і кожне «втерпиш».
І найбільше — ті моменти, коли торкалися не з любов’ю, а з правом, яке ніхто не давав.

У неї було тіло, мов сад. Не вхід для всіх — а простір тиші, де кожна пелюстка розквітала лише тоді, коли поруч була довіра.

Але люди не слухали. Вони приходили й торкалися, коли їм хотілося.
— Чого ти мовчиш?
— Ну, ти ж нічого не сказала.
— Це ж просто...

А вона мовчала. Бо кричати — втомлює.
Бо говорити «ні» — страшно, коли тебе не чують.

І одного дня вона вирішила:
досить.

Вона пішла з того місця, де її тіло було для когось зручним, але не бажаним.
Вона не лаялась. Не сварилась. Просто зібрала свою ніжність, свою втому, свою образу — й пішла.

У лісі вона зустріла Тишу. Вона не мала тіла, але мала глибину.
Тиша мовчки простягла долоню — не доторкнутись, а почути.
І дівчина вперше за довгий час заплакала. Бо це був єдиний дотик, який не порушив її простору.

Тиша сказала:
— Не всі заслуговують торкатись тебе. І ти не мусиш мовчати.
— Але як мені бути? Всі хочуть. Але не всі чують.
— Дозволяй лише тим, хто торкається серцем. А не тільки руками.

З того часу дівчина жила інакше.
Вона більше не терпіла. Не розгадувала чужих настроїв. Не грала в “нічого не сталося”.
Вона говорила. Вставала і йшла, коли тіло казало: ні.
Вона знову вчилася довіряти собі.

І якось прийшов той, хто не ліз у її простір, а залишив листа біля дверей серця:
"Я бачу тебе. Чую. Чекаю. І якщо дозволиш — доторкнусь лише там, де ти дозволиш мені бути".

І тоді вона вперше відчула: ось воно — не просто бажання, а безпека.
І її сад розцвів. Не від пристрасті. А від глибокої, справжньої згоди.