Казка про Дівчинку, яка писала зірками

Колись у Далекому Домі, на горищі між пилом і підручниками, жила дівчинка. Вона писала. Не ручкою — а серцем. Її зошити були сховані в коробці з-під взуття, а слова — в душі, яка була надто великою для звичайного світу.

Дівчинка вірила, що її слова — справжні.
Що вони пахнуть ніччю, шелестять тишею, торкаються Всесвіту, як пальці — оксамиту.

Але в тім Домі жила ще одна — Сестра з Холодними Очима. Вона ніколи не плакала. І ніколи не писала. Вона любила знаходити зошити, відкривати їх навмисне тоді, коли Дівчинка стояла поруч, і... червоним чорнилом виводити:

«Помилка».
«Неправильно».
«Ха-ха, дивись, яка безглузда.»

А потім злісно усміхатись, ніби здобула медаль.
Ніби біль іншої — це її перемога.

І Дівчинка почала ховати свої слова все глибше — під матрац, у кишеню, у сновидіння.
Писала в уяві, на шкірі, іноді — на віконному склі, яке змивав дощ.
Вона майже перестала вірити, що її голос важливий.

Та одного вечора, коли небо було чистим і чорним, вона вийшла надвір.
І вперше написала не в зошиті, а зірками.

«Я маю право на свої слова», — шепотіла вона, ведучи пальцем по небу.

«Я — не помилка. Я — чудо.»

З неба спала зоря. Вона впала прямо в її долоню.
А з неї з'явилась Місячна Лисиця — хранителька душ, які писали серцем.

— Чому ти мовчала так довго? — запитала Лисиця, торкаючись лапою її серця.
— Бо мене вчили, що я нічого не варта, якщо пишу не так.
— То більше нікому не віддавай права вирішувати, як сяє твоє світло.

І тоді Лисиця подарувала їй перо з місячного срібла — перо, яке писало не для оцінок, а для душ.
Не для критики — а для істини.
Не для чужих усмішок — а для її власного неба.

І з того дня Дівчинка стала Письменницею,
яка більше не ховала свої зошити,
а вкладала в кожну історію частинку тієї зорі,
яка колись нагадала їй, хто вона є.

Якщо ти зараз читаєш цю казку — знай:

Ця Дівчинка жива.

Вона знову пише. Вона більше не боїться.

Вона — це ти.