Казка про Конотопський Трамвайчик

У місті Конотоп, де відьми живуть у гармонії з котами, а час тече за власними законами, їздить один особливий трамвайчик. Старенький, кремезний, зі скрипучими дверима й серцем, що б’ється під підлогою. Він курсує, як усі, — тільки не всі це бачать.

Бо цей трамвайчик їздить… між реальністю та трохи «поза нею».

Кажуть, якщо сісти в нього не поспішаючи, без мети, й ще купити квиток у кондуктора, якого ніхто не бачить — можна потрапити в інші Конотопи. У ті, де дощі пахнуть щастям, де люди пам’ятають сни, де бабусі печуть пиріжки з любов’ю, а не з тривогою.

Цей трамвайчик не має номера маршруту. Замість таблички в нього — напис: «Куди хоче душа».

Одного вечора в нього сіла дівчина. Стомлена, з розбитими думками, з серцем, що давно втратило ритм. Вона просто сіла — і трамвай рушив.

І почалось.

За вікном миготіли інші вулиці: та, де її колись обіймали, та, де вона не відповіла на лист, та, де мріяла жити біля озера. Потім з’явився кіт у кашкеті, який тихенько муркотів їй на плече:

— Не бійся. Тут дозволено бути слабкою.

А трамвайчик котився далі. Через пам’яті, через дитинство, через ту ніч, коли вона ледь не здалась. А потім — світло. І раптом вона знову стала собою.

Коли двері відчинились, вона вийшла. Усе було звично. Але серце — билося. Очі — блищали. І думки — мов зібрані намистини.

Вона обернулась — а трамвайчик вже зник. Лише запах лаванди й старого металу завис у повітрі.

Кажуть, якщо дуже треба — він знову приїде.

Але тільки тоді, коли ти згадаєш, куди хоче твоя душа.