Лисиця та Продавчиня з Туману

казка про силу голосу

Колись, у місті з кам’яними фасадами та швидкими кроками, жила собі Лисиця. Вона ходила стежками людей, але бачила більше — тіні за вітринами, втому в очах, безіменні обличчя в чергах.

Одного дня вона зайшла до Крамниці, де продавали м’ясо, молоко і шматки втомлених слів.

Лисиця стала в чергу, як усі. Чекала. Спокійно. Чемно.

Нарешті дійшла її черга.

— Сметану і два пакетики ряжанки, будь ласка — сказала вона голосом ясним, як день після дощу.

Але продавчиня… не чула.
Вона жила в тумані.
Не в тому, що за вікном — а в тумані в голові. Там, де кожне слово доходить запізно. Де люди — це просто черга, а не живі істоти.

— Сардельки з моцарелою? Так, є…

— Ні, сметану й ряжанку, — вже гучніше сказала Лисиця.

— В нас такого немає, — відрізала туманна жінка, наче різала не ковбасу, а терпіння.

Лисиця наблизилася. Її вогненний хвіст ледь не зачепив вітрину.

— Покажіть мені. Он там. Он те. Це сметана. Це ряжанка. Це не сардельки.

Туман ніби трохи розсіявся.

— А-а-а, сметана та ряжанка…

Але це був тільки початок.

Термінал — заїв.
Черга — ворушилася, шипіла.
Продавчиня — кидала людей в іншу касу.
Час тягнувся, мов стара жуйка під прилавком.

А Лисиця стояла. Дихала. Трималась.
Бо вона знала: її гідність не залежить від чийогось туману.

Нарешті — розрахувалась. Розвернулась.

І саме тоді, коли вона вже робила крок до виходу,
продавчиня прошепотіла — не зовсім щиро, але вже хоч якось:

— І вибачте, що не зрозуміла вас одразу…

Лисиця не зупинилась.
Але її голос, який вже стих,
залишив у тумані слід — світлий, тонкий, як промінь через хмару.