Конотопська казка про загублений парасоль, що завжди повертається додому

У Конотопі, де дощі мають свій характер, жив собі парасоль.
Невеликий, чорний, з тонкою ручкою й сріблястою кнопкою.
Він належав дівчині на ім’я Ліна.

Вона купила його восени — коли вперше почувалась дорослою.
Із парасолем вона ходила на навчання, під дощем до кохання, бігала на останні трамваї, сиділа на лавці біля Депо й мріяла про нове життя.

Парасоль усе це пам’ятав.
Бо він не був просто річчю.

Він слухав, коли вона мовчала.
Ховав її сльози.
І ловив для неї дощ, щоб вона могла залишатись сильною.

Але одного разу… він зник.

Просто з трамвая №1.
Залишився на сидінні, а вона — вийшла, не озирнувшись.

І довго Ліна думала:

“Ну що ж. Загубився. Буває. Не вперше. Нічого страшного.”

Але у грудях — щось защеміло. Бо то був не просто парасоль.

І ось…

Минули дні. Дощі. Сніги. Весна.
Одного вечора Ліна знову стояла на зупинці. Самотня. Без парасоля. Без надії.
Дощ — рясний, мов сум — лив згори.

Аж раптом — зупинився трамвай.
І з нього вийшла жінка похилого віку. В руках — парасоль. Її парасоль.

— Дівчино, — сказала вона, — не знаю чому, але цей парасоль двічі повертався до мене. Його залишали в залі очікування. У кав’ярні. На підвіконні в лікарні.
А вчора я побачила напис усередині:
“Ліна. Якщо загублюсь — повертай додому.”

Жінка усміхнулась і простягнула парасоль.
— Він… тебе шукав.

Ліна взяла його, обережно відкрила — і вперше за довгий час… усміхнулась крізь дощ.

Кажуть, з того часу вона почала писати казки.
Про речі, що повертаються.
Про людей, які знаходять.
І про міста, в яких навіть загублене знає, куди йти.

А парасоль досі з нею.
Не губиться більше.
Бо знає:
в Конотопі памʼятають навіть речі. Якщо в них є душа.