Казка про Конотопську відьму

Колись у Конотопі, де верби дивляться в небо, а кози мають більше характеру, ніж деякі чоловіки, жила Вона. Не стара й не молода. Не зла й не добра. Просто — Відьма.

Люди казали:

— Не ходи до неї, бо й голос втратиш.

— Не глянь у її очі, бо сам себе там побачиш — справжнього.

— Не смійся з неї, бо потім довго ридатимеш… від сміху.

А вона жила собі спокійно. Варила трави, читала хмари, слухала тіні й говорила з котом. А кіт у неї був не простий — чорний, як гріх, з білою плямою на лобі у формі троянди. Ходив за нею всюди і муркотів старослов’янською.

Вона знала, коли хто народиться, коли закохається, коли збреше — і коли нарешті скаже правду. Бо чула не слова — а душу.

І одного разу прийшов до неї юнак — гордий, гарний, але загублений. Сказав:

— Зніми з мене закляття.

А вона запитала:

— А хто тебе закляв?

І він опустив очі:

— Я сам.

Тоді Відьма взяла його за руку, підвела до дзеркала з води й змусила подивитись на себе. І він побачив усе: страх, біль, силу… І знаєш що?

Він заплакав. А потім засміявся. І вперше за багато років — відчув, що живий.

Кажуть, після того він став не чаклуном, ні. Але міг слухати тишу — і розуміти її.

А Відьма далі жила собі. Варила каву з кардамоном і дивилась, як місяць ховається в її чашці.

Бо справжня магія — не в чарах, а в тому, щоб побачити людину й не злякатися.

Так от… Якщо раптом ніч сьогодні пахне чабрецем, а у вікні блимає не той вогник — знай: Конотопська Відьма проходила повз. І, може, залишила тобі щось… під подушкою.