Казки Місячної Лисиці
Казка-оберіг про Лисицю, яка ховала світло під серцем
У світі, де небо щоночі стогнало від болю, жила Лисиця. Не проста, а місячна. В її грудях світилася тиха жаринка — світло, що не згасало навіть у найчорніші хвилини. Вона носила його не для себе, а для тих, кого любила.
Одного ранку світ захитався. З неба впали тіні — ревучі, злі, ненажерливі. Земля дрижала. Лисиця бігла, тримаючи за лапку свого Скорпіона. Він смикнув її різко, і Лисиця підвернула лапку. Та не зупинилась. Бо коли падає небо — сильні не кричать, вони ведуть.
Вона сховалась із ним у глибокому погребі, холодному, як дихання темряви. Її лапка нила. А душа мовчки стікала сльозами — не від страху, а від втоми. Світла залишалось зовсім мало. Але Лисиця знала: навіть крихта тепла — це вогонь.
І тоді, коли в повітрі ще висів гуркіт, а серце ще стискалось, Лисиця прошепотіла:
— Я є. Я тут. Я тримаю світло.
І в ту мить до неї прилетів Кіт. Сірий, м’який, зі спокійними очима, як ніч після грози. Він лизнув її підранену лапку, ляг поруч і прикрив її тіло своїм теплим боком.
— Ти не одна, — муркнув він. — А світло, що ти несеш, достатнє, аби витримати цей ранок. І кожен, що прийде за ним.
І десь там — над землею, між уламками повітря — знову засвітилась тиша.
Не тому, що стало безпечно. А тому, що хтось сильний вижив. І не втратив світло.
Відредаговано: 25.08.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
