Казка про Близнючку, яка несла Вогонь, і Скорпіона, що тримав Тишу

Жила-була дівчина з двома душами —

одна хотіла сміятись, друга — мовчати.

Вона народилась під знаком повітря,

і всі казали: “Це вітряна, не затримається ніде.”

Але її серце було — глибше океану.

І коли вона сміялась — квітли сади,

а коли плакала — падали зірки.

Якось вона зустріла ЙОГО.

Хлопця, у якого очі були темні, як ніч перед бурею.

Він мовчав. Спостерігав.

Але коли вона заговорила —

в його тиші народився вогонь.

Він був Скорпіоном — тим, хто вміє кохати до болю.

Вона — Близнючкою, яка вміє сміятись навіть з власних сліз.

Разом вони будували щось незбагненне.

Він — стіни. Вона — вікна.

Він — тиша. Вона — музика.

Він — ніч. Вона — світанок.

Але одного дня вона принесла йому тепло —

грілку, руки, погляд…

А він, заглиблений у біль,

не побачив її.

Він пройшов повз. Як ті, хто не вміють цінувати дива.

А вона мовчки згорнулась… і пішла.

Вона не гримала дверима. Вона просто перестала світитись у його світі.

І тоді — він зрозумів.

Ця жінка — була його вогнем.

А без неї — навіть найміцніші мури холонуть.

Він прийшов до неї. Без слів.

Вклав її руку в свою.

Лагідно. Повільно. Інакше.

Але вона вже знала:

якщо хочеш мати її поруч —

потрібно бачити її не лише в сміху.

А й у сльозах.

І сказано було тоді вітром:

“Близнючка — це не іграшка.

Вона не для того, щоб її тримати.

Вона — для того, щоб бути з нею вільно,

але по-справжньому.”

Скорпіон навчився мовчати з любов’ю,

а вона — говорити без страху.

І з того часу, коли вони сварились —

він не йшов.

А коли вона плакала —

вона не тікала.

Бо знали:

їхній союз — це глибше за звичайне “кохаю”.

Це вибір.

Щоденний. Усвідомлений. Святий.