Фатальний дарунок

(невідомий рукопис XVIII століття, знайдений у монастирі)

У ті неспокійні часи всілякі жахіття та лиха ширилися світом, сповнюючи душі страхом і злобою. Війни призводили до розорення і страждань, а виною всьому було те, що люди віддалилися від Бога, до того ж над нами не було єдиного володаря: кожен у своїх землях уявляв себе господарем, готовим диктувати власну волю іншим. Захоплення міст і сіл, пограбування дощенту бюргерів та селян — усе це стало буденністю...

Мій дід був небагатим бароном, який отримав від імператора за вірну службу невеликий лен, що став нашим спадковим маєтком. Цим дід пишався, а тому, блискаючи єдиним лівим оком (праве він втратив у війні за його величність), любив негожими вечорами біля каміна розповідати про свою доблесть під час оборони фортеці від ворога. І дід, і батько завзято намагалися примножити статки, даровані нам із милості сеньйора, але земля виявилася бідною, оскільки лежала серед скель та густих лісів і приносила мізерний дохід, та ще й до того всього у нас з'явився суперник — граф фон Маєр.

Він зазіхав на нашу землю! Його претензії спиралися на те, що колись ця територія належала його предкам (на що його величність не звернув належної уваги). Мій батько заперечував, а тому війна була неминучою.
Наш загін був невеликим, він складався переважно з місцевих селян, які завжди були готові захистити свого сеньйора, але не мали жодного військового досвіду. Звісно, ми не могли протистояти досвідченим найманцям графа — зрештою, нашу землю частково загарбали. Граф великодушно залишив нам маєток і маленьке селище, і ми ледве зводили кінці з кінцями.

Саме тоді, у буремні юні літа, у мене народилася пристрасть до мандрів! Я жадібно читав усе, що тільки можна було дістати про далекі землі й чужі береги, мріяв про вихід у море. Батько не схвалював таких планів, намагаючись привчити мене до господарства. У ці скрутні часи моя бідна матінка вже відійшла у засвіти, батько швидко змарнів, постарів, я ж палко переконував відпустити мене, запевняючи, що знайду хорошу землю, де вдасться вигідно продати товар і добре заробити.
Так і не отримавши батьківського благословення, я таємно покинув дім. Узявши у товариша, сина доволі заможного купця, необхідну суму в борг, я накупив краму, переправив його до порту й завантажив на голландське судно, що прямувало до Нового Світу.

Нарешті й омріяне море — воно вразило мене своєю красою та безкрайністю!
Плавання минало напрочуд тихо й мирно, я насолоджувався морем, а під час стоянок разом зі своїм слугою ловив рибу вельми незвичного вигляду і, взагалі-то, радів життю! Що може бути краще, ніж у молоді літа вийти в море!
Не описуватиму всю нашу подорож, лише неодмінно хочу згадати, що я заприязнився з капітаном Пітером Віссером, який відіграв фатальну роль у моєму житті. Він приваблював вишуканими, як на моряка, манерами, до того ж мав справжню північну вроду: блакитні очі, світле кучеряве волосся, прямокутне видовжене обличчя. Причому його не псував навіть великий хижий ніс — він додавав Віссеру мужності та якоїсь поважності. Я ж від матері-італійки успадкував смаглявість, а в морі під палким сонцем став іще чорнішим. Віссер був трохи старший за мене, але це не завадило нам зблизитися — ми мали багато спільних поглядів на життя. Він потроху втаємничував мене, новачка, у морську справу: я навчився в'язати вузли й навіть розбиратися в рангоуті та вітрилах.

Ми благополучно прибули до Вест-Індії, і я добре пам'ятаю, як мене вразили ці краї! Незвичний клімат — задушлива спека, щоденний полуденний дощ (правда, спеку трохи пом'якшували морські вітри), пишна рослинність, безліч дивовижних звірів і риб — усе це справляло неймовірне враження! Швидко розпродавши крам тутешнім жителям, які злидарювали, я, своєю чергою, закупив те, що було в тубільців, аби вигідно перепродати це в Європі.
Якось увечері, знемагаючи від спеки й не маючи змоги викупатися в затоці через акул та кайманів, я лежав у себе в каюті, аж раптом зайшов Віссер і передав мені запрошення на прийом до губернатора острова.

Я негайно погодився, бо вельми нудьгував. Скупавшись у прохолодному струмку й упорядкувавши одяг, я вирушив на прийом. Вечір був пречудовий — займався сліпучо-рожевий захід сонця! У палаці його ясновельможності лунала музика, ходили покірні темношкірі слуги в лівреях, зібралося міське вишукане товариство в багатих шатах, які вдягали лише на бал.
Того вечора я познайомився з доньками губернатора. Старшу звали Вайоною, а молодшу — Маргріт. Обидві були дуже вродливі й схожі з лиця, та особливо мені припала до серця Маргріт — витончена, смаглява, як і я, що й недивно на цьому спекотному острові. Вайона ж була тілом огрядніша, і їй, як на мій смак, бракувало грації.

Маргріт уже знала Віссера й радо привітала його, а він узяв її за руку й повів у танок. Проте, коли Маргріт познайомилася зі мною, щось особливе спалахнуло в погляді її темно-горіхових очей. Дівчина була надзвичайно привабливою — струнка, з округлими пишними стегнами, тонкими витонченими, наче бронзовими руками. Ми з Маргріт перезиралися весь вечір, що, схоже, не сховалося від ока Пітера Віссера. Тому, коли ми поверталися на корабель під розсипом яскравих зірок, Пітер запитав, чи подобається мені молодша донька, і ніби ненароком обмовився, що давно й близько знає дівчину та збирається просити у губернатора її руки.

Я запевнив товариша, що дівчина — просто диво, і ми розійшлися, потиснувши один одному руки. Проте сам я всю ніч згадував Маргріт, відчуваючи, як палкі почуття охоплюють мене! Наступного дня, надвечір, коли Пітер поїхав до кравця по новий костюм, я отримав від хлопчика-індіанця записку. Писала вона — Маргріт, вогонь моєї пристрасті, і серце моє запалало від любові! Дівчина запрошувала мене на таємне побачення, і я полетів як на крилах. Мене доправили у віддалену частину міста — у зарості, де пахло гвоздикою та мускатним горіхом. Невдовзі я побачив її в альтанці серед виткого винограду.