Дім після лазурового дощу

У місті з червоними черепичними дахами в сімдесяті роки жила молода жінка, якій останнім часом снився один і той самий загадковий сон. Звали жінку Анжелікою, але на повне ім'я до неї зверталися тільки в інституті, де вона викладала. Для рідних і близьких вона була просто Лікою. Батьки її, уже літні люди, жили в невеликому селищі за містом. Ліка була пізньою дитиною, тому рідні дуже її цінували, пестили й раділи, коли вона приїздила.

Таємничий сон навідувався до неї так часто, що вона аж горіла від нетерпіння, чекаючи на нього знову. Снилося, ніби вона приїздить у незнайому місцину, де на тихій вулиці стоїть дім, оточений муром із рожевого каменю, та з воротами, що виблискували на сонці, наче тисячі фламінго. Дім скидався на великий маєток. Ліка йшла доріжками повз кам'яні альтанки, повиті виноградом. Починалася гроза, пускався лазуровий дощ, і вона рятувалася від нього на веранді, де погойдувався ромбоподібний ліхтар. Ліка добре пам'ятала, як, скинувши промокле взуття, ступала по теплій дощаній підлозі, такій приємній на дотик. В іншому сні вона проходила до кімнат і бачила великі кремові штори на вікнах, що колихалися від свіжого вітру, та мармуровий столик із квітами.

А в вольтерівському кріслі сидів чоловік, чию голову прикрашали сиві кучері. Він усміхався й розмовляв із Лікою, гуляв із нею в саду, запрошував до бібліотеки, читав разом із нею книжки. Траплялися й інші приємні події. І Ліці було так добре, що не хотілося прокидатися... У черговому сні сивочолий чоловік прощався з нею і, блищачи сльозами, просив приходити ще. Ліка палко пообіцяла, але відтоді сон більше не повертався.

Те, що сон зник, принесло смуток. Тепер вона часто думала про дім із рожевою огорожею, про загадкового господаря — так хотілося повернутися в ті чарівні марення!

Вона розповіла про ці сни своєму другу Микиті.

— Ти думаєш про якісь дурниці, — усміхнувся він. — Не забивай собі голову!

Високий білочубий красень Микита грав на скрипці в оркестрі, але, попри зовнішню вроду, здавався Ліці доволі приземленим. Проте він був добрим і щедрим, непогано заробляв і чимось невловимим вабив до себе.

Того палкого недільного дня Ліка каталася з Микитою на човні. Над темно-оливковою водою застигли вікові верби та пишні кущі. У заростях, серед ніжних лілій та очерету, Микита цілував Ліку, і за інших обставин вона б охоче відповіла на його пестощі, але того задумливого вечора тіло Ліки було німим, мов риба. Вона все ж поступилася Микиті й розплющувала очі лише для того, щоб подивитися на сяйво білих хмар, урочистих, наче вітрильники. І коли Микита, важко дихаючи, застібався, Ліка послалася на мігрень і поквапилася попрощатися.

Удома вона не знаходила собі місця. Давній сон усе не йшов їй із думки. Увечері Ліка зателефонувала завідувачеві кафедри й попросила відпустку за власний кошт. Потім почала збиратися, а куди — вона й сама не знала! Щось наполегливо звало її в дорогу.

Нічний сон був туманним і загадковим: рейки, стовпи, площа, на якій здіймалася статуя крилатої діви...

Уранці на вокзалі Ліка взяла квиток до містечка, куди поїзд вирушав за годину.

У вагоні було душно. Пахло квітами, свіжовипраною білизною та цукерками, які жувала дівчинка, що їхала з бабусею. Ліка підмигнула їй, але більше дивилася на ліси й поля, що пролітали повз вікно, намагаючись зрозуміти, що їй робити далі й де виходити. Хмари супроводжували поїзд, виблискуючи мармуром.

Пополудні під'їжджали до станції із дивною назвою «Елеон». У відчинене вікно долетів запах води. По обидва боки мосту розкинулася гладінь сліпучо-синього озера, і сонячні промені грали у воді. За мостом схили невисоких гір були заквітчані садами й виноградниками, серед яких губилися маленькі чепурні будиночки.

«Як тут красиво, — подумала Ліка. — Тут і вийду».

І, прихопивши сумку, пішла слідом за пасажирами, що виходили з вагона.

Станція швидко порожніла.

Ліка стояла й дивилася на місто, що розкинулося перед нею. Вітерець лоскотав її тіло під платтям й розвівав шовковисте волосся. Їй було добре, радісно на душі.

Вона йшла занедбаними вулицями міста, брукованими старими плитами, з-під яких пробивалася трава.

Перед нею відкрилася площа, на якій стояла саме та крилата постать, яку Ліка бачила уві сні. Коли вона придивилася ближче, це виявився ангел — довговолосий юнак зі спокійним обличчям. Ліка присіла на лаву відпочити. Неподалік від скверу проходила трамвайна колія.

За якийсь час, скриплячи колесами, підкотив старенький трамвай зеленого кольору. Його дверцята гостинно відчинилися, запрошуючи всередину, і Ліка, зайшовши до вагона, покотила вулицями. Вони довго петляли містом. Ліка, сидячи в зручному кріслі, розглядала будинки, вулиці, парки, і виходити їй зовсім не хотілося.

Та ось упали бузкові сутінки, і трамвай зупинився. Кондукторка оголосила кінцеву зупинку.

Ліка вийшла: вулиця заросла лопухами й травою, довкола рясно цвіли польові квіти. Це була околиця міста.

Вона пішла брукованою дорогою. На небі висипали зорі, і заспівали цвіркуни. Було парко й душно.

Ліка довго йшла в невідомість, темрява густішала, і лише світло з рідкісних вікон та зоряне проміння освітлювали їй шлях.

Вона йшла, наспівуючи: