Більше зло. Розділ 6.

  Намагаючись не шуміти, хоча це було практично неможливо, коли від горла і до пояса закутаний у корсет, Шевченко одягався. Ну, як одягався. Спроба вдягнути штани звичним усім способом не вдалася. Клята штуковина заважала згинатися. Довелося примудритися і одягати лежачи, що теж було нелегко. З верхнім одягом було легше але все одно - захекався вкрай, навіть піт виступив. Добре хоч речі лежали поряд із кушеткою. Андрій сумнівався, що це нормально для поліклініки, швидше за все Віктор підсобив.
  Тихенько прочинив двері, щоб не розбудити сплячого сусіда. Того привезли нещодавно, рука і нога перемотані, одне око теж. Прямо в цю пов'язку світило ранкове сонце, але чоловік не реагував. Мабуть добре накачали знеболюючими. 
  Навіщо, з якою метою, Шмат залишив речі Андрію було незрозуміло, але чуття підказувало зовсім не просто так. Слідчого не відпускала думка про архів. Після смс Віктора, повыдомлююче, що дівчина жива, а пару підозрюваних потрібно забрати з вказаної адреси, він почекав пів години і направив наряд. Потім відключився і проспав до самого ранку, невиразно пригадуючи уколи та пігулки. І стрепенувся з першими, яскравими променями, що смажили крізь вікно палати. З самого пробудження він не міг думати ні про що, крім безпеки Олени, та архіву. Точніше інформації у ньому. Чуття підказувало, що треба шукати у старих справах, і шукати скрупульозно і швидко, інакше... Інакше, швидше за все, його вб'ють. Шмат не зможе оберігати вічно. Підлатав і на тому спасибі. Андрій почував себе досить непогано, голова не паморочилася, тільки груди болыли при вдихах, і у всьому тілі слабкість. Ну, це дрібниці.
  Намагаючись виглядати якомога природніше, покинув лікарню. На стоянці взяв таксі до відділення, гаманець, як і інші документи, лежав у кишені. Подумки подякував Віктору. Все ніяк не міг збагнути навіщо той залишив одяг. Явно натякав, що в палаті не варто затримуватися, значить тому мають бути вагомі причини. Саме відновив трохи, щоб Андрій міг звалити. Напевно так.
  У відділенні намагався прослизнути непоміченим. Розписався в журналі на вході, під здивоване мовчання чергових, і швиденько спустився у підвальне приміщення. Архів із паперовими даними. Тут царював пенсіонер Степанич, який працював у ділянці ще з юності. Добродушний і привітний дідуган з пишною шевелюрою сивого волосся.
  - Привіт, Степаничу. - Шевченко зазначив про себе, що давнє небажання світитися своїми підписами повністю пішло. Тепер йому було начхати хто там і що може перевірити. 
  Ще в таксі прийшла стійка впевненість, що ось з сьогоднішнього ранку відлік йде на дні, якщо не на години. Адже жертву, дівчину, супротивник втратив. У те, що двоє у квартирі були маніяками і працювали самі Андрій не вірив. Занадто професійно вони билися, без явного фанатизму, наче роботу виконували. А для жертвопринесення потрібна віра, пристрасть, не просто розпороти жертву ножем із порожнечею в очах. Все набагато заплутаніше і страшніше, ніж хотілося думати.
  - Щось ти, Андрію, зовсім хріново виглядаєш. – Степанич розглядав Шевченка. - Буйний попався, чи що?
  - Ага. Дуже буйний. - Навряд архівний дід стежив за тим, що відбувається у відділенні. - Слухай, мені старі справи потрібні. За релігіозними сектами.
  - Якого року? Хоча їх замало, в принципі. У нас не так багато було такого лайна, як, скажімо, у столиці, але було. Пішли.
  Старий провів Андрія до далеких стелажів під самотньою лампочкою. Лише чотири папки з документами. Не густо, з одного боку, а з іншого це дуже скорочувало варіанти на те, що інформація все-таки є. Якщо нічого путнього не знайдеться, доведеться їхати і допитувати отця Антона. 
  Шевченко подумки матюкнувся. Адже рідних Ганина мали сповістити, отже ті поїдуть до лікарні. Це дуже погано. Він схопив першу папку.
  Вже до середини другої теки Андрій зрозумів, що потрібного тут немає. Суцільні звіти про обдурювання, шахрайство та інші маніпуляції з фінансами та нерухомістю. В основному це були дрібні псевдорелігійні секти, що проіснували рівно стільки, скільки було необхідно для видаювання грошей з довірливих громадян. Вбивств не спостерігалося. Побиття, так, були, деякі лідери були ще й збоченцями. Знайшлися документи і на секту сатаністів, найбільш, за їхніми твердженнями, справжніми. З козлиними черепами та пентаграмами, чорними рясами та умертвінням кошенят. Вся символіка та атрибутика сект була ретельно задокументована і не підходила під те, що пам'ятав Шевченко. Це був глухий кут. Але не сказати, що такий вже несподіваний. Адже не дарма ж батько Антона журився, що йому доводилося зберігати таємницю. А що ж це за таємниця, якщо вона в архіві лежить? Але перевірити варто.
  - Порожньо? – Голос старого вирвав Андрія з роздумів.
  Виявляється він завис, чухаючи перенісся, уткнувся поглядом у папку перед собою.
  - Зовсім пусто. Навіть поряд не валялося нічого.
  - Щось зовсім конкретне шукаєш? - Дід примружився з цікавістю. - У мене пам'ять – цей архів відпочиває. Може, допоможу чим?
  - А давай. – Шевченко не бачив причин не перевірити і цей варіант. - Дивись, Степаниче, вбивство. Хоча ні, пара може три або більше. Жертви різні, розрізані та без шматків органів. У якихось намальованих фігурах незрозумілих.
  - То цього ти не знайдеш. - Старий глянув на двері. Вони була зачинені. - Знову?
  - Виходить, що знову. – Підтвердив Андрій.
  - Справи спалили. За вказівкою зверху. Їх розкрили, винних пов'язали, а справи за рік спалили.
  - Що там було? Якщо докладніше. - Слідчий подався вперед. - Схоже, повторюється все, Степанич.
   - Ну, я тоді ще за столом із паперами сидів. Але що пам'ятаю – розповім. Шість жертв, як ти й кажеш, порізано, у символах розкладено. Вбивць шукали зовсім недовго, на диво. Три наче чотири дні. Секта, дванадцять чоловік, усі отруїлися. Тіла знайшли прямо біля останньої жертви, ну, ясний пень, докази, все на місці. Справу закрили, всі задоволені. 
  - Якось гладко все, навіть мені помітно.
  - Згоден. — Степанич патрав сиву шевелюру. - Тільки кому потрібні зайві проблеми? Тим більше вів цю справу Шкурман...
  - Голова? – Здивовано перебив Андрій.
  - Він самий. – Кивнув старий. – Нинішній голова адміністрації міста. Тоді - тільки слідчий-початківець. Ця справа йому кар'єру як ракетою в космос запустила.
  – Зрозуміло.
  - Точно ЗРОЗУМІЛО? – з натиском уточнив дід.
  - Так зрозуміло що навіть руки сверблять. – Шевченко й сам глянув на двері до архіву. Закрито. - Тільки тепер від такої самої картини - кому вигода?
  - Тому хто розслідує, кому ж ще? – Здивувався Степанич.
  - То це я. І мене позавчора мало не вбили. Через цю справу, виходить.
  - Ось воно як? Тоді не знаю, що й сказати, Андрію. - Старий похитав головою.
  - А я знаю, хто напевно знає. – Посміхнувся слідчий. Розставляючи папки на місця.
  - Здурів? До голови підеш про вбивства питати?
  - Трохи не так. З метою проконсультуватися, адже він таку справу розслідував.
  - Дурень ти, Андрію. - Дід тільки закотив очі. - Звідки ти про подібне дізнався, якщо справ немає? Це перше. І якщо навіть дізнався – то лише від того, хто пам'ятає. А таких небагато. Значить, якщо тебе мало не вбили, то й інших поставиш.
  - Гадство. - Андрій, що зібрався вже йти, зупинився. - Мало не лоханувся. Щось я зовсім не соображаю.
  - Ну, так, після того, що з твоєю головою зробили, ти і не повинен. – Посміхнувся старий. 
  Андрій тільки після його слів згадав удари, що вибивали свідомість із тіла. Хрускіт власних ребер і пронизливий біль. Згадати - згадав, але уявити, як він виглядає зараз не міг. Якось не траплялося дзеркала на шляху. Швидше за все, як давні зомбі з дачного кооперативу. 
  - Біжи, Андрію. - Цілком серйозно порадив Степанич. - Сховайся поки не закінчиться ця історія, а вона закінчиться вже скоро. Може у відпустку. А краще – на лікарняний, подалі, поправляти здоров'я. Його тобі геть як розхитали!
  - А решта як? Мені з курорту їх не захистити. - Зло прошепотів Шевченко. У голові стояв образ Олени. Серце вкололо страшним болем. - Ні, я здохну тут, але зупиню цих уйобків.
  Старий дивився на чоловіка незрозумілим поглядом. Довго. На обличчі його майнула гама почуттів, не всі з яких слідчий міг визначити. Від інтересу до поваги. Мовчки розвернувся і, підійшовши до столу, щось написав на відривному аркуші. Махнув рукою, кликаючи.
  - Тримай. – Віддав листок, дивлячись у Шевченкові очі. Тепер у його погляді було німе прохання. - Зроби те, що хотів я. Та не зміг, вибач старого. Молодий був, за кар'єру переживав і за життя, звісно.
  Андрій глянув на аркуш. Адреса.
  - Це його?
  - Так. Квартира у центрі, але він там наїздами. А в основному, у будинку за містом, про який мало хто знає.
  - Дякую, Степаничу. - Андрій потиснув міцну стариківську долоню.
  - Боюся поговорити в тебе не вийде, Андрійко. Тут треба буде діяти одразу, напевно. Якщо це правда він, то розмови йому й нафіг не потрібні.
  - Розумію. – Посміхнувся слідчий уже біля дверей. - Є людина, яка допоможе.
  Зачинивши двері, дістав мобільний. Набрав номер Шматіна.