Більше зло. Розділ 2.

  - От скажи – чому ми? – Антон стояв біля скляних дверей, задерши голову, розглядаючи фасад клубу.
  - То ми ж на чергуванні. Хто ще? – Андрій з цікавістю простежив за поглядом напарника.
  Тоноване скло було стіною комплексу практично з усіх боків. Чорне, матове, ледь відбиваюче перехожих і вулицю. Тільки вхідні двері були майже прозорими, з майже непомітним синім відливом. Виглядало, слід зазначити, оригінально і колоритно. 
  – Це наша робота. - Додав, обернувшись і розглядаючи невелику парковку. - Сьогодні начебто тепліше.
  - На градуснику вісімнадцять. Я про інше, у нас он справа з ритуальним вбивством. Нам ще й це на додачу? 
  Шевченко обводив поглядом невеликий лужок з каштаном, що зростав на ній, широким, розлапистим. Сама стоянка була машин на десять, вузька, але довга, впритул до спортклубу. За нею починалася проїжджа частина де снували машини. Через дорогу – заправка і за нею знову дорога. Вічний рух, тут навіть увечері гасають авто, нападати в такому місці - верх ідіотизму.
  - Теж думаєш яким дебілом треба бути щоб витворяти таке? – Антон розгадав думки напарника. - Це треба гора сміливості та тупості.
  - А може... - Андрій замовк, подавшись усередину клубу.
  - Може? 
  - Може – повністю впевненим як у результаті так і в тому, що ніхто нікого не знайде.
  Піднімаючись сходами на другий поверх Андрій перебирав ранок хвилину за хвилиною. 
  Вони сіли за справу про вбивство у старій занепаді, треба сказати безрезультатно. Перечитували, сперечалися, читали звіти експертів знову. Курили. З голови Шевченка не йшла вчорашня розмова про те, що це не перший випадок, треба йти до архіву, але там треба відзначатись для отримання затребуваних справ. Чуття пыдказувало йому, що не варто, адже батько напарника був далеко не дурний, але і він боявся. Боявся і приховував багато років. Тоді надійшов наказ вирушити до спортклубу, де вчора ввечері було скоєно напад з викраденням. Їм скинули всі рапорти та звіти та наказали займатися цією справою. Хоча й попереднє не сказали відставити, що вже ні до яких воріт. Це ж не крадіжки велосипедів розслідувати, їх можна й пачками по десять у кожній. Але - подітися нема куди, поїхали, наказ, щоб його.
  Згідно з звітами: о сьомій двадцять вечора на чоловіка біля входу до спортклубу було скоєно напад, з наступним викраденням жертви. Були зйомки камер та свідчення небагатьох очевидців. Тепер Шевченко і Ганін перевірятимуть все заново, вже для того, щоб скласти власну думку.
  - Може поділимо справи? – Ззаду піднімався сходами Антон. - Я цього зниклого, а ти - порізаного.
  - Не знаю поки. – Ідея зацікавила Андрія. - Подивимося, що тут знайдемо.
  Увійшли в саму залу, простору, світлу, з біговими доріжками та верстатами. Грушами і навіть невеликим рингом. До них попрямував двометровий атлет у мішкуватій футболці. Попереджаючи питання, Шевченко дістав жетон.
  - Знову? - Голос у качка був тихий, густий кисіль.
  - Покажіть відео та більше до вас питань немає. Нам тільки-но передали справу, складаємо все до купи.
  - Добре. Йдіть за мною.
  Незважаючи на ранній ранок у залі вже розминалося з десяток людей. 
  У невеликій комірчині виділеної для відеоспостереження вони втрьох ледь поміщалися, охоронцю, выдповыдальному за выдеоспостереження, довелося засунутися на стільці під самий стіл.
  - Зараз включу. - Охоронець підозріло зиркнув на слідчих. Проковтнув. - Ще й скину, куди захочете. Повторюся - у нас чудові камери, з жорстким диском теж проблем немає, приходив наладчик і підтвердив, що зйомка не оброблена.
  - Гаразд... - У нерозумінні Андрій повернувся до напарника. Той знизав плечима. Мовляв сам не в зуб ногою.
  Увімкнулося відео. 
  Ракурс камери вихоплював паркування практично повністю, аж до вхідних дверей. Ось вийшов міцний, накачаний хлопець із великою сумкою на плечі. Праворуч йому метнулися дві швидкі постаті. Дуже дивні постаті. Це точно були люди, навіть чоловіки, на цьому закінчувалася будь-яка інформація яку можна було про них дати виходячи з відео. Обличчя на картинці були дивно змащені, нечіткі й наче плинні. Одяг виглядав так само, ясно що одягнені але ось у що? Це дуже моторошно виглядало на тлі цілком чітких і яскраво виражених автомобілів, перехожих, трави та іншого що фіксувала камера. Дикість якась.
  Двоє накинулися на чоловіка доволі професійно, заломили руки. Той вдало вивернувся, схопив нападаючого і врізав головою в обличчя. Вдарив рукою в живіт. Другий викрадач схопив горло хлопця у задушливе захоплення, вдарив під коліно, опускаючи жертву вниз. Було видно як напружився бодібілдер намагаючись підвестися. За логікою він повинен був просто встати і закинути подалі кривдника, за габаритами він перевершував ворога вдвічі. Але не зміг зробити нічого. 
  Перший нападник просто ударив жертву в обличчя, широко розмахнувшись, один раз. Не схоже було що удар головою хоч трохи нашкодив викрадачу. Голова жертви сіпнулася ніби врізали тараном, він обм'як. Невідомі схопили чималеньку жертву за руки-ноги і, без зусиль, закинули в... машину. 
  Хоч скільки не намагався Андрій ідентифікувати марку, чи хоч би клас автомобіля він не зміг. Високий, чорний автомобіль, точно у нього були вікна, колеса і двері, навіть номерні знаки були присутні. Але які? Шевченко протер очі. Цей жест Ганін робив уже тричі.
  - Це що за херня...
  - Я попереджав. - Охоронець тяжко зітхнув. - Все перевіряли ще раз п'ять разів. Ви думаєте, мені це подобається? Та я це відео, бля, уві сні бачу! Стер би його нах..
  - Розумію. – Не знаючи як реагувати поспівчував Андрій.
  У цей час на зйомці незрозумілий автомобіль, хвацько розвернувшись, зник з поля зору.
  - Ходімо, мабуть, оглянемося на місці. - Шевченкові не терпілося покинути кімнату з моніторами. Мозок бунтував проти побаченого.
  Спустилися удвох у німій мовчанці, кожен переварював побачене. Навіть опинившись на вулиці біля входу, тривога не відпустила. Адже саме тут з'явилися дивні... нехай будуть люди і не менш дивний автомобіль.
  - Я в ауті, Андрюху. - Ганін ще потер очі, обернувся навкруги. - Ось вона, трава, дорога, бля, заправка он вона!
  - Ага. Вона.
  - А ці? Як вони так? А?
  – Може експерти що скажуть? - Абсолютно без упевненості припустив Андрій. - Може щось на кшталт глушилки? 
  - Яка глушить тільки те, що потрібно? Виборча, чи що?
  - Та я єбу яка вона? – Не стримався Шевченко. - Сам в ауті, повір. Давай пройдемося по периметру, може побачимо чого? 
  - Що тут побачиш? - Антон усупереч словам все ж таки нахилився і почав уважно вдивлятися в бетон майданчика. - Напевно, вранці прибирали...
  - Ні. – Андрій відійшов трохи, ніби розбиваючи простір паркування на сектори. - Учора Кіжман просив не прибирати, і щоб на ранок передали.
  - Ну, тоді може і знайдемо чого. Але ж учора не знайшли?
  - Вони вже з ліхтарями лазили. Не знайшли, згоден, проте спробувати варто.
  Двоє слідчих почали намагатися. Андрій обійшов простір від входу та правіше, заліз навіть на газон з невисокою травою. У плюсі ​​- лише пара недопалків і хвіст оселедця, швидше за все прихований котом.
  Ганін пішов у той бік, куди потягли качка, де стояла машина. Нахилився так, що розрізняв тріщини в бетоні. Сонце припікало спину через куртку, на скронях виступили краплі поту. "Блін, правий Андрюха, треба хоч бігати почати, мабуть" відчувши як німіє від незручної позиції спина подумав Антон. Погляд не чіплявся абсолютно ні за що. Бетон як бетон, сірий, запорошений і неприємний за фактурою. Він з кректом розігнувся але застиг не довівши процес до кінця. У просвіті між кріпленням скляної стіни клубу та бетонною підлогою майданчика стирчало щось. Біле, дивної форми та незрозумілого звідси матеріалу. Охнувши, відчувши болісний укол у попереку, зігнувся знову і колупнув це щось пальцем.
  - Чого там? – Підійшов Шевченко. - У мене оселедеця хвіст. Не в переносному значенні, в натурі.
  – А в мене… – Антон розігнувся цього разу не зміг стримати стогін. - Якийсь значок, чи що?
  Покрутив знахідку у руці.
  Це було схоже на семипроменеву зірку сантиметрів шести в діаметрі. Виконана вона була з біло-жовтого матеріалу, неприємного на вигляд. Від кожного променя до центру відходив промінь, трохи навскіс, ікривляючись дедалі більше сім променів завивались у спіраль і в центрі зав'язувалися вузлом, хитрим і притягуючим погляд. Все було виконано настільки скрупульозно, ретельно, кожна дрібниця, все відполіровано і ніяких сколів.
  - І що це, нахрен, таке? – Запитав сам себе Андрій. Розумів що Антона точно марно питати.
  - Прикольний значок за досягнення, напевно. - Ганін перевернув виріб і показав напарнику сталеву зігнуту шпильку.
  - І... - Шевченко запнувся - Це взагалі ні про що. Не доведеш, що це належало нападникам. Може, він тут стирчить уже не перший день.
  - Може. – Напарник продовжував крутити предмет. Підняв на сонці, розглядаючи малюнок. - Згоден, до діла його ніяким боком не встромиш.
  - Дай гляну.
  Ганін поклав значок у простягнуту долоню. Андрій покрутив штуковину, так і сяк. Не міг позбутися відчуття знайомості, хоча був певен – таке бачить уперше. Не тільки значок, а сам символ, який той зображував, були невідомі слідчому. То з чого ж він узяв, що тут є щось знайоме? 
  - Херня якась. – Повернув знахідку Антону. - Викинь нафіг. Поїхали писати звіти. Напевно ділити справи не будемо, разом мізки ламатимемо.
  - Викинути? Ну нафіг. Я люблю різні незрозумілі штуки. Типу містичні. – Ганін кинув значок у кишеню. - Буде в колекції поряд із метеоритом.
  "Колекції, метеорит, всякі дивацтва - щось бурило мозок Андрія, думка оформлялася - ще люди збирають скам'янілості та..."
  - Знаєш, Тоха, краще викинь.
  - Чого так?
  - Він зроблений із кістки. - Думка дозріла. Шевченко був упевнений на сто відсотків. - В натурі з кістки. Добре хоч не людської, немає в людині таких плоских кісток, щоб на цю річ вистачило.
  - Так взагалі очманіти! - Відчинивши двері БМВ Антон знову дістав знахідку, тепер у погляді прозирала цікавість навпіл із захопленням.
  Андрій уже відчинив пасажирські двері, зігнувся забираючись у салон, як раптом застиг від моторошного здогаду. Видихнув, сів у крісло і дочекався водія.
  - Ти знаєш, брешу, є така кістка. Це череп.