Жити вічно? Розділ 7.

  Шмат вже не допомагав слідчому йти. Андрій почував себе набагато краще, ніж п'ять хвилин тому, вийшовши на дорогу до дач. І тим більше краще, ніж у лісі, звиваючись від болю в сталевій хватці санітара. Він важко пам'ятав що відбувалося у процесі лікування, але результат розглянув відразу як тільки зміг піднятися. Від ключиці і до паху пролягли чотири світлі смуги. Вони не були шрамами, скоріше знебарвленою шкірою. Нічого не кажучи, Віктор допоміг підвестися і мовчки вони рушили в дорогу. Вже повернувши на дорогу і розгледівши перші, маленькі та далекі будиночки, Шматін відпустив підопічного. Шевченко хитнувся убік, але скоріше рефлекторно, він не відчував тяжкості чи дискомфорту.
  - Як це? - Спитав, а перед очима постала картина своїх каліцтв.
  Розірвані груди, видно ребра, живіт і зовсім у лахміття. Він струснув головою.
  – Давай так, Андрію. - Шмат втомлено видихнув. - Не говоритиму тобі речі з фільмів, або тупих загадкових книг у стилі "час не настав" і "ти ще не готовий". Туфта. Я просто НЕ ХОЧУ нічого тобі пояснювати. Зараз.
  - Гаразд. - Шевченко не був би слідчим якби не міг зрозуміти, коли від людини нічого не добитися. Навіть тортурами. - Тоді простіше – чому залишилися ці смуги? Не міг уже без прикрас залишити? Як було.
  - Ні, не міг. Ти залікував те, що не кожна людина змогла б залікувати за місяці. І це за хвилину чотирнадцять секунд...
  - Та НУ нафіг! Там пів життя мого минуло!
  - Отже. - Віктор хмикнув. - Втрата крові була граничною, травми шлунка, про стан м'язів взагалі мовчу. Такі великі розсічення, точніше розриви, тканин постійно посилали больові сигнали в мозок. Укол голкою це миттєвий та точковий імпульс болю, дрібного болю. Тепер розтягни цей укол на півметра завдовжки і п'ять сантиметрів завглибшки.
  - До чого ти це?
  - До того що я сам не зрозумів, як ти міг взагалі ДУМАТИ. Однією силою волі чи якимось найсильнішим бажанням відключив біль, доки це бажання не виконаєш.
   Андрій згадав бачення: жінку в калюжі: крові, розірвана дитина. 
  - І ось коли біль повернувся б – продовжував санітар – у тебе миттєво зупинилося б серце, судомою звело легені і затопило кишечник кров'ю. Ти, Андрійко, жив у борг. Так ось: відновити фізичні ушкодження, втрату крові, прискоривши метаболізм та процеси регенерації клітин це реально, але коли все загоюється воно теж болить. Для цього в тих місцях було анульовано нервові закінчення, інакше стільки болю все одно вбили б твій мозок. Смуги – ефект цього процесу. Неминучий.
  - Дякую. Завжди хотів тату. Не таке звісно. Але якщо це ціна – то вона не висока.
  - Скажи - чого хотів так сильно, що вбив біль у собі?
  - Захистити. – Шевченко втомлено глянув під ноги. В душі не було радості. Чому він і сам не міг зрозуміти. - Якби ця херня дісталася дач там була б бійня.
  - Так. – Віктор кивнув. Наближаючись до будинків, він виглядав все більш насторожено. - Знайдись там три-чотири спритні мужики з сокирами вони, можливо, розчленували б кадавра. Але сумніваюся, що там хоч хтось зможе такому щось протиставити. Крім нас, надії не було ніякої.
  Тепер Андрій зрозумів, що так обтяжувало його весь цей час. Не те що його друг виявився ... та фіг зрозумієш ким він виявився. Кимось, або чимось серйознішим за кадавра. Зовсім не це.
  - Трохи не правий, Вітю. Не окрім НАС. Крім тебе, надії не було. – Висловився слідчий. Але туга залишилася.
  Шмат зупинився. Обернувся з найсерйознішим, навіть найгрізнішим виглядом. Якраз почався паркан першої ділянки, рівний такий штакетний, темно-зеленого кольору. Наступною була ділянка Ставченка. Он уже й сітка видно. На вулиці помітно темніло, сонце вже опускалося за верхівки дерев.
  - Андрію. – Санітар похитав головою. - Ти зробив...
  - Що міг і так далі, тощо. – Саркастично зауважив Шевченко. - Херня...
  - Ти зробив те, що можуть лише одиниці, та й то після тривалої підготовки. Твоя воля, твоя непохитна віра та бажання справедливості дали тобі можливість боротися. І, цілком можливо, ти б переміг, і відразу помер.
  - З такими дірками? Це херня все, і не треба мене втішати. - Андрій почав злитися. Марна бравада ніколи не приносить добра.
  - Ти не зрозумів? - Шматін щиро здивувався. Вперше на пам'яті слідчого. - У тебе груди були розірвані до кістки, черевні м'язи, частина плечових. Ти фізично НЕ МІГ рухати більшою частиною лівої половини тіла. Як ти кромсав кадавра і взагалі як ворушив лівою рукою?
  – Як? - У шоці перепитав Андрій з жахом розуміючи, що санітар правий. Коли м'яз розірваний він не працює, зовсім. Тепер йому стало страшнувато. Невже він сам теж якийсь мутант?
  - У такі моменти, сильного вольового рішення, на межі самого існування деякі люди здатні створити ефірно-фізичний взаємозв'язок. Не уточнюватиму нічого. Простіше - воля за допомогою декотрої існуючої скрізь і завжди сили керує організмом. Так точніше. От і все. Можливо на піку цих зусиль ти став би в рази сильнішим за кадавра, роздер би його на шматки і згорів за секунду не залишивши навіть попелу, яскравим спалахом.
  - Значить добре, що цей твій Асферрот підсобив?
  - Розчув таки. Ну добре. Так, він дав сил якраз вчасно. Не хотілося втрачати приємного співрозмовника. - Віктор ляснув Андрія по плечу. - Та й людина ти зовсім непогана. Може ще буде толк.
  - От спасибі. – Шевченко недовірливо поглядав на свою руку. Як тепер бути із цим знанням. 
   Вдалині, десь за ділянкою рятівника почулися крики. Зовсім не радісні. Кричала жінка, потім, на межі чутності, матюкався чоловічий голос. Знайомий Андрію голос.
  - Думаю нам спершу туди. – Резюмував слідчий і зірвався на біг.
  Шмат вдихнув глибше і приєднався.

  Андрій повільно і, навіть з небажанням, рушив тунелем підсвічуючи ліхтарем. Стіни та стеля вражали якістю виконання. Гілки підігнані добре, кріплення стояли товсті та надійні на вигляд. Хто б це не робив, робив довго та старанно. Блін, так це потрібно бути повним психом щоб днями безперервно копати, витягувати землю, шукати колоди та гілки. І ні найменших виразних припущень - навіщо?
  Ставченко перебирав та перебирав варіанти. Від підпільної нарколабораторії до гнізда збоченців-маніяків. Сам сміявся над собою, але, треба визнати, щемливий страх не залишав ні на секунду. Дуже не хотілося зустрітися зі творцем цього ходу, і водночас хотілося поглянути на цього психа хоч одним оком.
  Проповз уже метрів п'ятнадцять і зрозумів, що в цьому напрямку він віддаляється від дачного селища. За прикидками мав рухатися у бік річки. Так не цікаво. Якщо автор підземного ходу і починав його звідкись копати, то природно, на своїй ділянці. Можливо навіть у будинку, щоб менше питань. Землю виносив мішками, або візком вивозив за ділянку. Розвернувся абияк і поповз назад. Дивувала відносна утрамбованість статі, явно часто тут проповзали будь-які особи. Андрія навіть пересмикнуло від думки що коли він косив траву на ділянці в парі метрів під землею снували туди сюди якісь мудаки.  Тепер страх трохи поступався злості. 
  Минув дірку на свою ділянку і здивувався як потьмяніло зовні. Там, на землі, вже темніло. А тут, у надрах, це було природним станом освітлення. Ліхтар був заряджений. Ніж на поясі, топірець на розвантаженні, фляга з водою там же. Чого боятися? 
  Рушився, намагаючись менше шльопати долонями, а то піднімалося багато пилу, що настирливо забивався в ніс.
  Чутка вловила дивні зойки попереду, або щось схоже. Ледве чутні, але тунель це труба, насправді, у ній всякому звуку нікуди розсіюватися лише у двох напрямах. І тому навіть тихий звук буде чути далеко. Плюс - ґрунт хороший провідник звуку. Взагалі чим щільніший матеріал, тим краще він проводить звукові хвилі, якщо Андрій правильно пам'ятав.
 Через кілька метрів він виразно чув жіночий голос, вірніше матюкливий жіночий голос. Оце вже зовсім недобре. Страх зовсім зіщулився - злість розправила плечі.
  Ще за сім метрів, за прикидками рятувальника, він проминув ділянку сусіда, Павла Петровича, і був під ділянкою Романа. У тих начебто нормальна маївка була, але, судячи з інтонації, дівчина лаялася з жорстокістю, люттю в голосі. 
  Раптом промінь вихопив проріз попереду, зверху була діра схожа на ту, яку викопав у себе Ставченко. Звідти, з поверхні і лунали образи, а ще знайомі звуки ударів по тілу. Андрій мигцем посвітив угору, побачив дах сараю, і нікого поряд. Розіп'явся в дірці, відштовхнувся і витяг себе назовні. Не так швидко як хотілося б, але вправність ще була на рівні. Оцінив ситуацію: сарай, скрізь мотлох і бардак. Тобто ось так і не скажеш що тут хоч щось сталося. У кожного в сараї так і виглядає.
  - Ксюха, біжи бля! – Він упізнав голос Романа. Сипкий, надламаний.
  – Хера! - Відповіла дівчина майже задихаючись чи то від хвилювання чи то від втоми. - Я тебе не кину...
  Андрій вискочив у сутінки і тільки дивом дозволив собі не застигнути на місці. 
  Роман лежав на землі притиснутий зверху голим чоловіком у дуже огидній масці собаки. Або не масці. Маска не може так натурально кидатися вперед клацаючи щелепами. Хлопець утримував тушу за плечі, намагаючись тримати на витягнутих руках. Дівчина навалилася на це щось ззаду, просунувши під горло палицю і упершись в спину ногою чи то намагалася задушити чи втримати від того щоб жовті ікла не розірвали коханого. Задушити явно не виходило, але утримувати нападника вона поки що могла. Мутант же уперся в землю однією рукою, другою методично лупцював Романа по боці. Від звуків ударів навіть Андрію стало не по собі. Не зупиняючись, висмикнула з петлі сокиру і на бігу рубанув по волохатій шиї.
  Точніше - хотів. Вже в останню мить частинка людини дала слабину, вирішив, що не розібравшись не варто ось так відразу - на смерть. Змістив замах і сокира розпорола потилицю, вухо та щоку собачої голови до самої щелепи. Рятувальник розраховував на больовий шок ворога, не кожний таке винесе. А хоч і ні, то рясна крововтрата швидко виснажить. Адже в голові найбільше кровоносних судин та тиску.
  Не виправдалася жодна з надій. Не було ні крику болю, ні фонтану крові. Тільки у розсіченій шкірі з'явився череп і все. Чудовисько спритно схопило Ставченка за кісточку і смикнуло дуже сильно. Той завалився набік, врізався в Оксану. Палиця вилетіла в дівчини з рук.
  Відчувши свободу монстр рвонувся вперед до горла Романа, не допомогли навіть руки, що впиралися в плечі. Вже в останній момент хлопець вивернувся і укус припав на плече. Він закричав, натиснув сильніше, намагаючись відірвати зомбі, хоч і з частиною своєї шкіри.
  Закричала і Оксана побачивши, що сталося, піднімаючись, намацала ціпок.
  - Що за хуйня! - Це вже Андрій, розуміючи як схибив не зміг стриматися. 
  - Рубай уёбка! – Дала чітку команду дівчина опускаючи на синю спину свою зброю. З тріском гілка завтовшки сантиметрів п'ять розлетілася на частини. У парі місць шкіра монстра лопнула, ось і все чого вона змогла досягти.
  Про всяке співчуття рятувальник забув геть-чисто. Тепер уже шкодував що не взяв таку рідну ковану сокиру. Але нічого. Там, де не вистачає інструмента, своє візьме люттю. З широкого замаху врізав черевиком прямо по щелепі, що вгризлася в плоть, відриваючи її від Романа, зі шматком шкіри хлопця. Голова монстра сіпнулася до хрускоту хребців, але, схоже, йому навіть бачити особливо не потрібно було. Бліда рука вистрілила наче пружина, врізала Андрію в стегно і його розвернуло навколо осі. Такої сили він не очікував. Було жахливо боляче, ногу звело судомою і він звалився на землю, покотився йдучи від можливої ​​атаки. Як виявилося – правильно. Зомбі забув про укушеного і вирішив розправитися з новим, мабуть, Андрій був більше в його смаку. Прямо з четверенек тварина стрибнула, кулаки вдарили в землю там, де впав рятувальник, долоня мерця лапнула вслід, але тільки подряпнула нігтями. Знову стрибнула.
  - Ніхера! - Оксана підскочила і, прямо в момент стрибка, вдарила зомбі впоперек спини новим ціпком.
  "У них тут що - лісозаготівля?" спершу здивувався Андрій не припиняючи котитися "а ні" розглянув що це були граблі і дівчина вдало так встромила майже всі зуби. Він захопився Ксюшею – не поповзла сюсюкатися з пораненим коханим, не кричала, підбадьорюючи, а діяла. Хоча, напевно, і розуміла, що цю фігню ось так запросто не зупинити навіть їм трьом.
  Граблі увійшли в спину та застрягли. Інерція стрибка смикнула дівчину за монстром. Обидва повалились на землю. Тварина знову розвернулася, не намагаючись підвестися, рачки. Широко розставивши руки і ноги, ощерівши собачу пащу. Мабуть так їй було звичніше. Скакнула вперед немов пес, Оксана відсахнувся і могла б не встигнути, але ривок стримав Ставченко схопивши черешок граблів.
  - Забирай Ромку! Живо!
  - Ми його затримати хотіли... - Роман уже підвівся на ноги, був блідий, а з рани, прикритої долонею, рясними струмками текла кров. - Тут люди... Не можна просто закритися в будинку...
  - Змотуйте - Андрій наліг на граблі але, на жаль, не міг перебороти противника, що підіймався на ноги. Той вирішив поміняти стійку. - Тепер я вже сам.
  До його жаху тварюка, встаючи на повний зріст, просто проігнорувала інструмент у спині і вийшло, що рятувальник видер їх зі шматками огидної синьої шкіри та світло бурого м'яса. Зомбі знову обернувся до Андрія, розпорота щока відвисла до самої шиї, м'язи мертв'яка тремтіли. Ставченко дістав ніж. 
  - Блядь, скільки їх буде? - Пролунав від паркану знайомий голос. На землю зістрибнув Шевченко. В подертій куртці, в крові. За ним ще один чоловік, міцний, суворого вигляду.
  Не змовляючись кинулися на тварюку.