Жити вічно? Розділ 5.

Віктор із здивованим поглядом розглядав гілочку, яку мусолив у роті весь час з моменту розставання з патрульними. Вона виявилася розмочаленою в тріски з одного боку. Хмикнувши, перевернув і вставив у рота, задумавшись.
  – Антон мені це пригадає. - Ззаду йшов Шевченко, трохи сердячись за неквапливість санітара.
   Але більше, звісно, ​​на себе. Що ось так піддався незрозумілій спокусі забити на роботу. Однак почуття було настільки сильним, потужним, що чинити опір йому не було сил. Та й бажання, якщо чесно, також. Описав Ганину в найдрібніших подробицях як саме повинен виглядати протокол, так що будь-хто прочитав та прийшов до потрібних висновків, Андрій кивнув Шмату і вони пішли, під байдужі погляди патрульних. Десь недалеко, судячи з переговорів рації, до місця події лісом уже пробиралася команда експертів. Значить, все буде в порядку.
  - Не хвилюйся, Андрію. – Шматін навіть не повернув голови. - Антон, він складний, так, але розуміючий і безкорисливий. Тому й доля у нього не дуже, розкриватися він людям розкривається, тільки внутрішнього змісту обмаль. Приземлена і прямо мисляча людина.
   - Тут згоден. Хіба не всі такі?
  - Більшість. Так. Люди, що бачать те, що їм показують, що чують те, що їм говорять, беруть цю інформацію і живуть тільки нею. Таких в езотериці та інших ненаукових працях як тільки не називають: посудина, болванка, тісто, лялька.
  - Це чому? Не бачу зв'язку.
  - У посудину можна влити ту рідину, яка тобі потрібна. Сам собою він не має змісту. — Шмат відсунув гілки широкого куща. Вони вже хвилин сім як вийшли на стежку, яка вела до далекого мосту через річку. - Болванку, це мається на увазі колоду, обтесати так, як потрібно тобі самому...
  - Ага. – Підхопив Андрій. - з тіста зліпити, а лялькою керувати як захочеш.
  - Ось ось. З таких людей складається те, що називають соціумом. Спочатку в них заливають необхідну інформацію, поведінкові навички, мораль, а потім шляхом соцопитувань з'ясовують в який бік необхідно коригувати. Без соціуму не існує управлінського шару. А він у свою чергу і формує який зміст потрібно лити в посудину.
  - Охрініти, Вітю, ти загнув. - Андрій справді був вражений. Цей санітар уже не просто вражав його. Він його лякав.
  - Так влаштовано ієрархію. — Тепер Шмат трохи обернувся і глянув у Шевченкові очі. Кивнув сам собі як би побачив те, що його задовольнило. - Якщо управлінці не зможуть наповнювати посудини потрібною їм рідиною, почнеться поділ, кожна посудина шукатиме собі наповнювач за своїми вподобаннями, соціум звалиться. Така фігня.
  - Гаразд. Хрін із ним. Я взагалі-то з побоїща пішов саме навпаки, щоб голова відпочила а ти мені викрутку мозку влаштував.
  - Вибач. Кажу, що думаю.
  - За це я тебе й поважаю. - Андрій озирнувся.
  У лісі, і так не світлому, помітно стемніло. Холодало і ставало якось незатишно, спереду тягло вогкістю, тихо дзюрчало. Скоро міст, за ним ще трохи і дачі. Точніше їх далека сторона. Там якраз будиночок Ставченка. До темряви дійдуть навіть попри неквапливість прозектора.
  - Мені, Вітю, здається, що ми йдемо в правильний бік.
  Знову Шматін на ходу повернув голову. Тепер у його погляді з'явилася повага. Або щось схоже.
  - Думав не здогадаєшся. Хвалю, Андрюша, ти навіть без дедукції, без обмірковування та зіставлення фактів, на одній інтуїції, видав правильну версію. Так. Ми наближаємося не тільки до твого друга, але й до можливого місця проживання кадавру.
  – І його творця. – Посміхнувся Шевченко. Він ніколи не чекав на похвалу, проте було приємно. - Подумав що в місті робити таку фігню ну зовсім незручно. Возити частини тіл, тварин. Тримати потім це... не зрозумій що. Де? І як? Ні. Тільки за містом зручно кадаврувати кадавра.
  - Повністю згоден. - Шмат переступив повалену березу, що лежала впоперек стежки.
  - До речі, чому кадавр? Не просто зомбі? Якщо все одно оживляти, то навіщо возитися з цим шиттям і запчастинами? Простіше ж завалити людину та й воскресити.
   - Простіше. Але воскреслений труп, зомбі, він залишається людиною. В прямому сенсі. Не по свідомості, її там уже немає, а за здібностями.
  - Не зрозумів?
  Нарешті з'явився хиткий дерев'яний місток, перекинутий над річкою. Довіри він не вселяв абсолютно, поруччя не мав, але й річка в три метри шириною теж не особливо лякала. Віктор навіть швидкості не зменшив, як йшов стежкою так і ступив на колоди, прихоплені один до одної сталевим, проржавілим, тросом і, подекуди, скобами. Йшов він впевнено незважаючи на те, що міст досить сильно хитало. Андрій не ризикнув іти слідом і дочекався, поки Шмат досягне протилежного берега. Хоч як не намагався слідчий повторити ходу санітара, а все ж таки довелося зупинитися щоб перечекати качку цього дива інженерії та мостобудування.
  - Все ж таки, не зрозумів - Продовжив слідчий опинившись на твердій землі. - Різницю між кадавром та зомбі?
  - Дивись, зомбі, живий по суті труп, він може все те, що могла за життя людина. Тепер беремо і міняємо, скажімо, руку на руку горили. Ти знав, що горила вагою у вісімдесят кілограмів у чотири, п'ять разів фізично сильніша за людину такої ж ваги.
  – Ні. Не знав.
  Стежка вискочила з темнішого лісу на світлий ще луг. Небо сіріло, піднявся невеликий прохолодний вітер, що ганяє хвилі високою травою. Незабаром вони вийдуть на дорогу до дач.
   - Тепер знаєш. - Віктор зупинився показуючи що поговорять і трохи передихнуть.
  Хоча, і це дивувало Шевченка не менше знань прозектора у всьому містичному, Шматін на відміну від Андрія ні краплі не захекався.
  - Мавпа запросто відірве людині будь-яку кінцівку. Саме ВІДІРВЕ, прямо з сухожиллями і м'ясом. Так влаштований їхній метаболізм м'язовий. Те саме з іншими тваринами...
  - Тепер зрозумів. – Кивнув Андрій захоплено. - Кінцівки тварин сильніші, тільки у кабана немає пальців щоб хапати щось, а отже...
  - Так. Пришиваємо йому ці пальці.
  - Бляха. Це страшна істота
  - І так і ні. — Санітар замовк, оглядаючи луг, недалекий ліс, дорогу. Формуючи думку. - Розумієш, коли оживляєш зомбі, він ще має досвід людини. Він слухається і розуміє команди, у сильних чаклунів навіть такі що розмовляти можуть бути, пародія свідомості, але все ж таки свідомості. Коли оживлюють кадавра - частини тварини геть-чисто стирають все людське. Це дурна істота і, найчастіше, дуже рідко слухає навіть хазяїна. Сильне, швидке та тупе. Плюс, воно поширює ауру гніву, так що ті, хто поруч, не так боятися, скільки хочуть битви, вбивати.
  - Ну так, тут промах. Жертві б застигнути в жаху, або тікати, а вона на монстра кидається. Згоден. - Андрій зам'явся, дуже не хотів ставити це питання, але не поставити не міг. - Витя. Звідки ти це знаєш?
  - Багато що накоїв. — Дивлячись у вічі слідчому Шмат усміхнувся. Щиро та просто. - По той бік науки. Такого, що нікому не потрібно знати. Але... ось чуйка в мене, ти це дізнаєшся. В свій час.
  - Гаразд. - Шевченко зніяковів. І від слів, і погляду, і від посмішки. Вона була доброю, чистою, сповненою емоцій. Що не в'язалося із образом непробивного санітара.
  У кишені завібрував телефон. Дивно, враховуючи як далеко вони від вишок зв'язку. Номер поліцейського управління, відділ експертизи.
  - Алло? – Андрій налаштувався на неприємні новини.
  - Привіт, Андрюха. - Життєрадісний голос опонента збив настрій. - Значить, кінцівку з парку було впізнано. Диво, інакше не скажеш. Наш співробітник їздив це тіло описувати сім місяців тому. Запам'ятав тату з внутрішнього боку руки, зірка, невелика, з ромбом усередині.
  - Ясно.
  - Зараз власник руки значиться на цвинтарі.
  - Якому? - Шевченко питав, але в душі вже знав відповідь.
  – Третьому обласному. У ряді держпоховань. Він, коротше, рецедивіст і за життя тварь рідкісна. Був. Помер від інфаркту, коли змотував від патрульних. Така ось туфта. - Той, хто говорив, понизив голос. - Це що за фокуси, Андрію? Це ж цілком функціональна кінцівка із двох чужорідних організмів! Бля!
  – Потім, Максе. – Шевченко не збирався нічого нікому розповідати. - Звіти напишу – розповім. Поки що сам не розумію нихрена.
  - Ладненько. Чекатиму. Бувай.
  - Бувай.
 Слідчий повернув телефон у кишеню і, саркастично усміхнувшись самому собі, подивився на Шматіна.
  - Наш кабанозомбі виявляється із тутешніх місць. Його людські частини з того боку – Андрій махнув рукою у бік далекого, прихованого лісом, цвинтаря. - Ну а нелюдські, отже, з лісу.
  – Це було очевидно. Не дарма тварюка сюди йшла, додому, якісь інстинкти ще збереглися.
  - Попитаємо у Андрія про підозрілих осіб у кооперативі.
  - Обов'язково. Під пиво перемивати сусідам кістки це наше чоловіче заняття. - Шмат нарешті викинув зжовану паличку. - Хоч що б не говорили жінки, а пліткувати як мужики вони не зможуть.
  - Ти кажеш, що накоїв чогось. Чи не трапиться мені справа з фігурантом Шматіном?
  - Сумніваюсь. То давно було дуже. І не пам'ятаю, щоб поліція, вірніше в ті часи ще міліція, мене хоч побічно підозрювала. Більше побоююся того, що минуле прийде за мною, але не за себе, повір, головне щоб людей поряд не було. Кадавр - мураха в порівнянні з...
  Прозектор замовк, глибоко зітхнувши.
  Шевченко не заважав, не наполягав. Так, людина могла наробити лиха і зла, це з ким хочеш може статися. Головне мати сили визнати це і якщо вже виправити нічого, то ніколи більше не повертатися.
  - Тепер зрозуміло, чому ти в морзі працюєш. Мінімум жертв у разі чого. Точніше – жертв там навалом, але вони вже й так мертві. – Спробував розрядити обстановку Андрій.
  - Молодець. Швидко вловлюєш...
 Шмат раптово обернувся, вперши погляд у ліс. Там уже лежали настільки густі тіні, що, здавалося, не гілки ворушаться, а сама темрява. Він услухався, навіть примружився від напруження. Андрій пересмикнув плечима, хвилювання розрядом пробігло хребтом, він навіщось переважив планшет із паперами.
  - Ти без зброї? - Віктор швидше констатував, ніж запитував.
  - Без. - Шевченко кивнув, але поліз за пояс на спині і дістав складаний ніж. - Крім цього.
  - Користуватися вмієш?
  - Не дуже. В рамках курсу самооборони...
  - Давай сюди. – Перебив Шмат, вихопив ніж і викинув лезо. - Схоже у нашого кравця звіринець.
  З останнім словом із лісу вискочило, низько пригнувшись і перебираючи всіма чотирма кінцівками... щось.