Жити вічно? Розділ 4.

Андрій підвів погляд, роздивляючись далекі хмари. Білі, майже прозорі вони, здавалося, застигли у яскраво-синьому небі. Сонце сяяло, наповнюючи світ світлом. І ось так, стоячи під яскравими променями ставало справді тепло та затишно. Вірилося у весну та добро.
  - Ага. Добро. – Хитнув головою Ставченко. - Якби воно, це добро, ще огорожу полагодило.
  Зітхнув, підібрав сокиру та лопату, попрямував до далекого рубежу своєї ділянки. З зими він не підходив туди, тільки й так уже було помітно, що три бруси підозріло так нахилилися.
  По дорозі трохи позаздрив підліткам, які приїхали на відпочинок. Озирнувся у бік їхнього будинку. Звідти ледь долинали голоси, сміх та музика. Чудово бути молодим. Зітхнув із жалем і відфутболив досить великий камінь. Щось багато їх опинилося на городі. Хоча Андрій особливо і не захоплювався садівництвом і не садив нічого крім кропу та іншої зелені для особистого користування, але город тримав у чистоті.
  Єдине його захоплення на дачі - виноград, що успішно обвивало веранду і виділену біля будинку ділянку з арками. Решту покривала трава, яку, звичайно ж, доводилося стригти.
  - Отже. - Це стосувалося скошеного бруса, що стирчав із землі. Першому із трьох. - Якого хріну ти косиш?
  Ставченко окинув поглядом сітку рабицю, прибиту до дерева цвяхами. Зирнув на сусідні бруси. Таке враження, що в землі їх уже нічого не тримало, і висіли вони виключно на сітці. Смикнув для перевірки і всі три опори захиталися.
  - Це що за фігня? - Спитав сам себе. У себе відповіді не знайшов, а кого запитати іще - не придумав.
  Присів розглядаючи місце, де брус йшов у землю. Там явно просів грунт і кожне ворушіння породжувало обсипання землі всередину, вниз. Але куди вниз?
  - Що там за кроти, ітіть їх?
  Хекнув, колупнув лопатою. Земля з шарудінням посипалася рясніше.
  - Куди ж ти там сиплешся? - Здивуванню чоловіка не було межі. Або там, унизу шахта або... Більше нічого на думку не спадало.
  Але як? Він сам особисто викопував ями і вбивав ці бруси, натягував сітку. Ось буквально чотири роки тому. І тут – на тобі, невідома печера, чи що. Зупинився, роздумуючи. Хоч що б там не знайшлося, а хорошого мало. Однозначно паркан доведеться відсувати. Знову тягомотину з ямами та брусками. От гадство.
  - Подивимося. - Андрій перехопив лопату зручніше. - Може скарб нагору лізе. Прям не терпиться йому озолотити бідного рятівника.
  Обережно заходився обкопувати брус, відгрібаючи землю вбік. Але більше її все ж таки обсипалося вниз, у невідомість. Хоча не таку вже глибоку, як здалося Ставченку спочатку. Тепер він розрізняв шум падіння землі. Азарт заграв у крові рятівника. Плювати на порушений паркан, новий зробить, а ось знайти щось нове там, де все ніби напам'ять знав - це зашибісь як цікаво. Копнув ще й брус каменем звалився вниз, втягуючи за собою сусідні, повис, пішовши по половині під землю. Сітка натягнулася на решту ще вкопаних опор. Андрій проковтнув. У дірку біля бруса заглянути було можна, але не видно було нічого, тільки темрява.
  Сходив у будинок за ліхтарем, заодно захопивши ніж та кусачки. Та й пива, звичайно. Сів біля порога, відкривши пляшку, ковтнув холодного нектару. І відірвався лише спустошивши половину обсягу. З задоволеним виглядом глянув у бік молоді, що шуміла вдома. Що ж, ось і в нього, Андрія, знайшлася розвага. Попиваючи, тепер уже не поспішаючи, прохолодне пиво, прикидав найрізноманітніші варіанти, але нічого путнього зовсім не спадало на думку. Газова кишеня? Так це ж ґрунт, газ проникне назовні не створивши міхура всередині. Феномен зибучих пісків? Газо-водонаповнена суміш. Теж ні. Там, унизу, порожнеча. Неглибока, але порожнеча. Залишалося лише одне.
  Сходив ще за пивом і, посівши попередню позицію, закурив. Так воно все ж таки краще. Ідеї ​​з голови викинув геть-чисто, краще так дізнатися, дослідницьким шляхом, ніж голову забивати всякою дурнею. Зирнув на мобільний.
  - Ох, ти ж! - Андрій не здогадувався, що так довго порався. - Пів четверта. Ну, до сутінків начебто далеко.
  Тільки допивши другу пляшку і викинувши тару на смітник попрямував до місця розкопок.
  Не чіпаючи поки що брус і сітку посвітив униз, у щілину. Видно було мало і погано, проте щось дуже схоже на підлогу з утоптаної землі. Десь у парі метрів унизу. Щоб зрозуміти більше доведеться копнути глибше.
  - Приступимо помолячись. - Ставченко заходився відкушувати сітку з одного боку, але схаменувся. Так якщо він звільнить брус повністю - той просто ухне вниз і буде офігеть як заважати. Так не піде.
  Обкусив досить довгий шматок дроту зверху рабиці і перехопив брус посередині. Рятувальник натягнув дріт, нахиливши опору і, вбивши в землю кілок, прив'язав, закріпивши щоб брус коли звільнитися хилився вбік від провалу.
  - Так то краще. - Знову пішли у справу кусачки. Коли останній шматок був відкушений і злощасне дерево таки лягло як треба Ставченко помітно спітнів. Знову взявся за лопату і спритно розширив дірку до прийнятного для огляду розміру.
  Виявилося, що верхній шар землі, з півметра завтовшки був таким собі дахом, або стелею, а внизу наскільки висвічував ліхтар праворуч і вліво йшов тунель, півтора метра у висоту і ширину.
  - Хера собі приколи... - Андрій закурив тепер уже зовсім не розуміючи, що робити. І як реагувати. - То що за підпільний шлях рабів північної Америки? Шлях свободи, мати його...
  Не випускаючи сигарету з рота почав методично розширювати провал намагаючись поменше прокидатися всередину, тому що вирішив спускатися. Було до ступору незрозуміло ... та взагалі все незрозуміло, а тому необхідно дізнатися що це і навіщо комусь знадобилося.
  Адже чотири роки тому він вбивав бруси в нормальний, не дірявий ще ґрунт. Тут Андрій був певен.
  Довелося повторити похід у хату. Тепер за мотузкою, флягою води, туристичним розвантаженням та невеликою сокиркою. Тим, радянським ще, добротним кованим чудовиськом у вузькому тонелі особливо не помахаєш. Попиваючи пиво намагався запитати себе: а з чого він узяв, що там треба махати сокирою. Дав однозначну відповідь - якщо хтось цей хід викопав, значить хтось по ньому і вештається. А якщо цей хтось ТАК сильно ховається, він не порадується гостям. Начебто логічно.
   Закріпивши мотузку на кілок скинув униз моток, пристебнув ліхтар та сокиру. Розім'явшись схопився за край обвалу, повис і стрибнув. Земля гулко озвалася під рифленими підошвами черевиків. Андрій зняв з пояса ліхтар, висвітлив стіни і оторопів. Цілком нормальні кріпи стояли на відстані в метр один від одного. Стіни, інакше і не назвати, цього ходу були прокладені гілками як утримання від обсипання. Стеля теж була прокладена настилом. Тільки брус від паркану, що напирав зверху, продавив таки і викликав обвал. І, нехай хід і був півтора метра у висоту, зроблений він був дійсно добротно.
  Той, хто створив таке - робив усе якісно, ​​надовго. І, напевно, буде зовсім не радий гостям.
  Андрій витяг з петлі сокирку. Озирнувся насторожено. Тепер він повністю зрозумів, у яку неприємність вляпався. А точніше – закопався.