Жити вічно? Розділ 3.

Плотніше запахнувши кельму Дожа потягнув гіркого самосаду з догораючої самокрутки. Міг би спокійно дозволити собі найдорожчі цигарки, та що там, хоч сигари. Тільки не брав його цей заводський тютюн. А викурювати по три сигарети поспіль, це вже перебір навіть за його мірками.
  Глянув у куток вагона, де товариші вели бесіду з місцевою бездомною братією. Процес переговорів явно загрожував перерости у процес допиту. "Що ж таке? І чому з людей вже не вибити ніяк їхню підлість і грубість коли воно вже всередині оселилося?" Задався питанням докурюючи. "Адже давно вже й Мило і Папа - солідні люди. Не ті чмури з підворіття. А ні - тільки страх учують і в очах вогонь..."
  - Гальмуйте, хлопці. - Дожа загасив недопалок і, зважаючи на повне захаращення приміщення, кинув на підлогу. Скривившись правда від дискомфорту. Відвик.
  - Ми тільки до суті, драть його раком, підібралися... - почав з кута Папа.
  - Тихіше, Васю. - Дожа повів плечима. Рослий, з широкими грудьми і напрочуд довгими руками він, здавалося, підпирав головою стелю вагона, де тулилися четверо бездомних, з якими й слід було поговорити. - Не бачиш, контингент не в собі від твоїх виразів. Не варто нагнітати атмосферу, а то їх розповідь почне обростати і зовсім фантастичними подробицями.
  - Чого? - Викотив на Дожу очі один із безхатьків. Худий немов жердина хлопець невизначеного віку в рваній шкірянці.
  Дожаров Володимир, у минулу свою бутність ось таким же бездомним - Дожа, схилився над худим, розглядаючи. До честі хлопця слід зауважити, що він не відсахнувся. Хоча губа тремтіла в нервовому тику.
  - Кажу, що вигадувати ніфіга не треба. – Володимир посміхнувся. Що на покритому густою бородою обличчі ледь помітно. - Як є, розповідайте. Без будь-яких понтів.
  Він вичурно похитав у повітрі рукою ніби зображуючи понти.
  – А чого тут? - подав голос сивий мужик із жовтяничними очима. Він сидів віддалік і навіть так амбре перегару наповнювало половину вагона, варто було відкрити рота. – Це чого? А?
  - Ну, з цим ми не говоритимемо. – Уточнив Дожа та Мило, третій у їхній команді спритно схопивши жовтяничного за комір відтягнув ближче до виходу. На провітрювання.
  По трьом, що залишилися, пробігла тінь невдоволення і ремствування.
  - Попереджаю, братики, - Вова підняв руки в примирливому жесті - ми люди прості, ви про нас чули, ми про вас ні але це не біда. Живемо все під Чистим, тільки ми трохи вище за ваше, всього і різниці. Друга вашого ніхто не чіпатиме, провітритися щоб розмові не заважав своїми дурними репліками. Домовились?
  - Ні, ну раз так... - Худий підвівся з підлоги. Невисокий і щуплий він смішно виглядав у драній шкіряній куртці навпроти Дожі в новому спортивному костюмі.
  - Я ж говорю цьому... - Хлопець глянув на Папу і запнувся. Той стояв, схрестивши руки на грудях. Щітки що ківш екскаватора. - Цьому, Василю, говорю що воно, ну незрозуміле яке, ну...
   – Так! – Володимир клацнув пальцями перед обличчям щуплого. - Давай без "ну" і по суті.
  - Ага. Так ось. Я і Сява, ми йшли шляхом звідти, від клініки знач. У бік дач йшли. Там якраз наш час настав, значить можна і грабельки і лопату там, ну і крім металу ще по будиночках...
  - Давай до діла.
  - Ага. І ось на нашому боці, це вже під мостом було, біля річки, побачили фігню цю дивну. Зігнуте воно все, начебто людина, а наче й ні, бля, страшно, їй богу. Однієї руки нема, ноги якісь короткі та криві. Ну, ми зі спини та збоку тільки бачили, а мало не обсрались.
  - Куди воно потім поділося? - Дожа не міг не радіти. За добу хоч щось нарешті з'явилося. - В який бік?
   - Ну, блін, йшло до підліску, далі тільки дачі начебто. Ми зачкурнули звідти. Страшно, руки немає, а ця херня не реве, та й взагалі ніяких звуків. Пре собі напролом, іноді на руку припадає, як мавпи ходять. - Худий спробував зобразити ходу істоти і Володимир відзначив блискучу пантоміму хлопця. Один в один мавпа.
   - Гаразд, братики - Він вийняв три сотенні купюри і вклав у долоню ошалілого від щастя худого. - Добра та тепла. Хліба та бухла вам, земелі.
  Змахнув рукою, забираючи з собою товаришів і покинув вагон.
  – Що? По машинах? - Мило, він же Борис Годін, протяжно видихнув. Не подобалося йому вмикати режим жорстокості. Згадувати минуле та пережите.
  – Ні. – Володимир дивився вздовж шляхів.
  Тут, у тупиковій гілці за залізничним вокзалом, стояв особняком спецвагон. За домовленістю між керівництвом та бездомними, в особі Чистого, цей вагон не чіпали і не ганяли його мешканців. Звичайно, якщо вони поводилися смирно і не завдавали незручностей.
  - Ходімо, брати, як бувало за старих часів. Ніжками. - Дожа вказав рукою вздовж шляхів у бік далекого мосту.
 Трійця дружно зітхнула і пошкутильгала щебенем.
  Всі троє в минулому були такими ж безпритульними, як їхні недавні співрозмовники. Кожен зі своєю нелегкою історією та страшним минулим. І кожного свого часу примітив Чистий, король бездомного царства міста. Наблизив до себе, давши дуже багато. Він створив з особливо стійких, жорстоких і безжальних жебраків свою добірну гвардію. Тепер це були цілком респектабельні та добропорядні громадяни, які щільно підтримували зв'язки серед міського дна. Вони здійснювали розбір ситуацій та виконання законів, встановлених самим Чистим. Таких було небагато, кілька десятків, і трималися вони свого місця не шкодуючи себе.
  – Чого до мосту не доїхати? - Вася поправив нож, що заважав за спиною.
  – Де там машини залишити? Прямо на дорозі? – Дожа сам перевірив ніж на поясі під кельмою. Не ніж навіть, практично мачете.
  У пам'яті випливла розмова з королем. У похмурій та порожній кімнаті з одним диваном та занавішеним вікном. Навколо пил і затхлість.
  Чистий поволі прогулювався по кімнаті зрідка кидаючи погляди на Вову. Він завжди виглядав чудово. У костюмі, але без краватки, у дорогих туфлях і не менш дорогому годиннику. Про решту сказати було складніше. Особи цієї людини не міг описати ніхто з тих, хто з нею спілкувався. Ні, що там, на обличчі, були ніс, очі й рота тут погоджувалися всі. Тільки прийти до спільного портрета ніколи не виходило. Щоразу у вигляді цієї людини, якщо вона була людиною, щось змінювалося, та так кардинально що з минулою зустріччю було не порівняти. Лишалися тільки очі. Вони були без зіниць. Райдужка та інше як і належить, а от зіниці немає. Це доводило що особистість короля безхатьків одна й та сама.
 Вова неабияк побоювався останнім часом свого начальника. Той був на взводі, викликав раз на тиждень і все питав про якесь кільце. Не те щоб вимагав його знайти але очікував будь-якої інформації. І, видно було, дуже нервував від її відсутності. У цю зустріч король коротко і ємно описав  завдання, не перестаючи міряти кроками кімнату. Дав чіткі інструкції і не прощаючись вийшов.
  - Прогуляємось. Може, що знайдемо. – Володимир посміхнувся. Вже й забув як це - просто так йти, не поспішати у справах, не ганяти в авто по місту, а неквапливо рухати ногами, віддаляючись від шуму.
  - Нічого так погода. - Прогудів праворуч Папа. Розстебнув ветровку. Озирнувся на ходу. - Давно не виривався на природу, дідько, шкода що привід такий... мерзенний.
  - Привід не дуже. – погодився Мило. - Але побалдіти і так можна. Головне пильності не втрачати.
  - Це так. Втратиш пильність – втратиш голову. – Підтримав Вова. - Пам'ятаємо, брати, це щось незрозуміле і тому небезпечне. Сказано – валити без розмов.
  Продолжили шлях уже у тиші.
  З самого ранку троє бійців моталися містом, кожен у своєму районі, випитуючи, смикаючи бездомних, впізнаючи. Їх авторитет визнавали але їх самих не сприймали вже як своїх. Така ціна піднесення. За натяками і невиразними застереженнями, за простим “ здалося, ніби бачив" вони вийшли сюди, на вокзал. І з'явилася пряма ниточка. Настрій піднімався, як і сонце.