Жити вічно? Розділ 2.

"Ні, ну я просто красуня!" зауважила про себе Настя миттю кинувши погляд на відображення у вітрині супермаркету.
  - Ти не сильно завантажилась, подруго? - Кіра вискочила з натовпу пасажирів, що залишали маршрутку? прямо на шию Анастасії. - Фігасі ти суміщу притягла!
  Вказала очима на спортивну сумку дівчини, що стояла біля ніг. Правду кажучи – навіть не середніх розмірів сумку. Сама ж Кіра з'явилася з зовсім безглуздим дивом через плече, квадратної форми, трохи більше жіночої сумочки, трохи менше сумки для ноутбука. Цей предмет справді виглядав непомітно на тлі поклажі Насти.
  - Ти що, зовсім не брала речей? - Не здивувалася, а швидше констатувала Настя. Знаючи подругу з першого класу, вона б здивувалася якби було навпаки.
  - Навіщо? – Безтурботно махнула рукою подруга. - Там же будинок. Не замерзнемо.
  – Це дача. - Анастасія наголосила на останньому слові. – Там немає батарей опалення. Там може навіть грубки ніякої немає. Ми ж не питали, ну я то точно не питала, а ти?
  - Нє-а...
  - Гаразд. Светр я взяла і штани ще одні, про всяк випадок.
  - Скажи ще що в'язані шкарпетки поклала - Кіра посміхнулася але побачивши як почервоніла подруга викотила очі - Ти серйозно? Настя, може й... шапку?
  На останньому слові дівчина зробила злякане обличчя і притиснула руки до щоки.
  - Нєєє... - Настя посміхнулася. - Шапки у минулому.
  Кіра озирнулася дивлячись у людях що стовпилися на зупинці свого брата. Не знайшла і запитально обернулася до подруги.
  - Та сама в шоці! – Розгадала запитання дівчина. Хоча особливо гадати і не доводилося, на Кириному обличчі читалися всі її емоції. Незрозуміло, відбувалося це само собою або дівчина навмисне виставляла все напоказ, але так воно було. – Стою вже п'ятнадцять хвилин і нікого!
   Згідно з домовленістю брат Кіри - Кирило з рештою відпочиваючих мали зайти на ринок, купити все необхідне, і чекати дівчат на зупинці. Мабуть, щось пішло не так.
  – Ні – Кіра обернулася охоплюючи поглядом уже більший простір. - Все, як домовлялися, на першій зупинці. Правильно?
  - Ну, звичайно правильно. - Настя і сама вже просіювала поглядом тих, хто чекав автобуса, хто проходив повз, та практично всіх.
  Суботній ранок радував яскравим сонцем і безхмарним небом. Не напружував навіть досить прохолодний вітер. Дівчина завбачливо одягла щільні джинси, кросівки на високій підошві та теплу худі. Повз миготіли перехожі, люди йшли хтось на ринок, хтось уже з нього, довга частина вулиці де стояли подруги починалася у Макдональдса і закінчувалася безпосередньо біля повороту до ринку. Вона була досить довгою, щоб вмістити два кіоски і ще три зупинки. Що наводило Настю на неприємну думку.
  - Слухай, Кіро, ось ми домовилися з хлопцями на першій зупинці зустрітися. На першій звідки?
  - Так ясно ж звідки! - Подруга здивовано ляснула віями. - Звідки їдеш – звідти й перша.
  - А якщо вони з того боку їхали? – Анастасія вказала очима в далекий кінець переповненої перехожими вулиці.
  - Чому це вони їхатимуть з того боку?
  - Бо вони там живуть.
  - Ну і що? Домовлялися першою зупинкою, а це означає тут. - Кіра гордо скинула підборіддя.
  - Повністю згодна. - Вголос погоджуючись а в думках журячись у своїй непередбачливості. Мала ж зрозуміти що не там стоїть ось уже п'ятнадцять хвилин. Але хто ж у такому зізнається? - А значить це вони самі винні, раз не так нас зрозуміли.
  - Ти, Насте, прямо геній!
  - А то! Анастасія мудра. Звучить!
  - Ще як звучить. - Кіра зітхнула. - Що робити будемо?
  - Що що? – Настя закинула сумку на плече. - Пішли цих тормозів шукати. Тут стояти не варіант.
   "Ну Кіра - це ще зрозуміло, може так гальмувати. Але я то кмітлива. Маю бути." Докоряла себе дівчина видивляючись знайомі обличчя в прожих навколо.
  Сьогодні для них був визначний, знаменний день. Вперше у житті дівчата поїдуть компанією на дачу з ночівлею та без батьків. Кіра та її брат Кирило, їхній однокласник, торік переведений до їхнього класу, Денис, та Настя. Щоправда як спостерігачів їм виділили зведеного брата Кіри та Кирила – Романа та його подругу. Тим було трохи за двадцять, вони поблажливо, але цілком дружелюбно спілкувалися з підлітками і начебто не сильно заперечували побути няньками. Роман часто заїжджав на дачу і взагалі саме він і стежив за нею. Інше сімейство використовувало її тільки для відпочинку від міської буденності.
  Саму ідею відірватися від предків раптово озвучив Кирило ще місяць тому, і вона, як і належить будь-якій спокусливій ідеї, все сильніш міцніла в чотирьох юнацьких головах. В результаті нескінченного вирування і бажання хоч невеликої незалежності були здійснені атаки на батьків, з умовляннями і надутими губами, тут уже хто як умів. Остаточним результатом стала згода старшої сторони на вимоги молодшої, за умови, що Роман та Оксана будуть з дітьми весь час відпочинку. Звичайно ж, всі погодилися розуміючи, що це найкращий з можливих варіантів.
  - О! – Кіра змахнула рукою. - Братику!
  Справді, в юрбі майнула синьо-жовта вітровка Кирила. Поруч крокував Денис у толстовці та стираних джинсах. Вони спритно маневрували серед перехожих, наближаючись до дівчат.
  - Привіт, загубленці. - Кирило кивнув сестрі і посміхнувся до Насті. – Стояли на зупинці? Я ж казав...
  – А я й не сумнівався. – підхопив Денис. Він чемно зняв сумку з плеча Анастасії. - Нічого. Хто ж помиляється?
  - Це хто тут помиляється? - Настя звичайно розуміла, що хлопці мають рацію, але визнавати поразку не збиралася. - Усі як домовлялися, зустрічаємось на першій зупинці. Ми там і були.
  - Ось ось. – підтакнула Кіра. - Нема чого нас плутати, якщо самі заплуталися.
  - Ох... - Брат зміряв сестру втомленим поглядом. Вона була чарівною, не дурною і доброю, але часто емоції брали гору над елементарним мисленням. Тому багато хто незаслужено вважав її "справжньою блондинкою".
  – Ви все купили?
  - Звичайно. – Денис хмикнув. - І навіть більше. Чіпси по акції, сік теж.
   - О! – Настя помітила попереду Романа. Він був високим хлопцем і височів над натовпом. І чомусь махав їм рукою. Дивно так махав, ніби не до себе кликав, а вказував за їхні спини. - Чого це він? Махає нам назад йти, чи що?
  Денис на ходу встав на носки намагаючись роздивитись, а ось Кирило зрозумів все швидше - обернувся і глянув на дорогу.
  - Це він нам сигналить, блін, що наш автобус їде!
   - Офігєть!
  - Бігом!
   -Помчали!
  Четвірка прискорилась. А повз них продзижчав жовтий автобус, підрулюючи до зупинки. Добре хоч побачивши хлопців, що біжать з круглими очима, але радісними обличчями, перехожі трохи цуралися.
  Ввалилися в салон через задні двері захекані, але задоволені.
  - Ви якого фіга так довго? - На задньому майданчику на них чекала Оксана. Симпатична, висока з великими карими очима та веселою посмішкою. Біля її ніг стояли сумки всієї компанії.
  Роман розплатився за проїзд у водія, пробився через салон до своєї дівчини. Тісним клубком зайняли кут маршрутки.
  - Встигли, зашибісь. – Констатував Рома. - Тепер двадцять хвилин польоту, а потім відпочинок до завтрашнього вечора. Чи готові відпочивати?
  - Їй.
  - Звичайно.
  - Ще й як.
  Двері зачинилися, змушуючи когось там, протиснутися на пів кроку, натовп колихнувся і Роман ніби ненароком притиснувся до Оксани. Вона лукаво подивилась на хлопця, він підморгнув. Автобус рушив.