Жити вічно?

- Ну і фіглі тут дивитися? - Ганін відверто незрозумілим поглядом свердлив дивний обрубок біля його ніг.
 Поруч із нудним виглядом м'явся патрульний, другий відійшов убік і не бентежачись слідчих присів на траву відтираючи піт з чола. Був він трохи блідий.
 - Фігово у тебе з біологією та анатомією, значить. - Незлобно але з натиском уточнив Шевченко.
 Антон Ганін, так уже склалося, був його підопічним уже третій рік і, схоже, не збирався ні переводитись ні домагатися власного підвищення. Все б нічого, насправді, та був Ганин якимось недалеким і надто приземленим навіть для слідака. Чим уже добряче нервував. Хоча його безкорисливість і дружба з лишком компенсували решту рис, або їх відсутність.
 - Не можеш описати, що тут лежить? — Шевченко тицьнув пальцем на предмет на траві.
 - Лапа. – Безапеляційно видав Антон. Всім своїм виглядом показуючи, що інших варіантів у природі просто не існує. - Мавп“яча лапа. Швидше за все верхня кінцівка, хоча фіг його знає, може і нижня, я в них особливо не розумію.
 - Звідки це в наших широтах мавпи? - З сарказмом запитав патрульний, що м“явся поруч. - Поплутала пальми з каштанами?
 - Може якийсь багатій собі звірятко придбав. - Так само непробивно відповів Ганін. Хоча на лобі з'явилася вертикальна зморшка, яка натякала про те, що патрульний прямо зараз може отримати в лоба. - А потім це звірятко втекло і його кинулися шукати, знайшли, значить, а в процесі упіймання щось пішло не так і одну кінцівку їй відкромсали.
 "Блін, я б і сам так само подумав рік тому" зізнався собі Шевченко. Але за цей рік він побачив те, що змінило його погляди на життя і реальність настільки, що не багато хто може зрозуміти.
 - Сам ти - мавп“яча лапа, неуч. - Досить голосно і з натиском вимовив другий патрульний піднімаючись із землі. – Я шість років біологію викладав. Це, сука, два різні живі організми пошиті та так спритно що і сухожилля і м'язи і кровоносна система у них одна тепер.
 - Ти, мать твою, біолог хр...
 - Та тихо ви! – Зупинив обох Андрій Шевченко. Що-що а давити голосом він умів. - Ти, Антоне, неправий. Так, я не медексперт, але руку людини від мавпячої відрізнити можу. Тут колега цілком правий.
 Старший слідчий кивнув поліцейському і схилився нижче, розглядаючи предмет. Або річ. Або ... Незрозуміло як і назвати те, що лежало на траві в міському парку біля старого величезного каштана.
 Кисть і частина передпліччя повністю були схожі на людські, вірніше навіть були людськими. Тільки синюшні, з яскраво вираженими венами та капілярами, але без трупної гнилі та плям. Нігті вражали своєю товщиною і довжиною, але все ж теж належали людині. А ось вище передпліччя починалася вкрита шерстю частина іншої тварини, якої саме Андрій не міг припустити. Потужні м'язи перевивали товстий кістяк, у міцну чоловічу руку завтовшки. Шерсть була коротка і густа, жорстка навіть на вигляд. Якщо схилитися нижче і придивитися можна було побачити сліди від швів і тонкий, ледь помітний шрам на межі з'єднання двох організмів. Але шрам цей був зрощеним, начебто природним і значить дві частини, що не належать один одному, ось взяли і зростилися. Закінчувалося це неподобство уривками сухожиль, кісткою що стирчала назовні і грудками м'язів. Слідами надрізів. І ні краплі крові довкола.
 – Це кабан. - Голос колишнього біолога змусив Андрія здригнутися. - Ну, те, що вище, це задня нога кабана. Хорошого такого, дикого і років трьох - чотирьох.
 Патрульний знову витер піт. Він був блідий, але тримався гідно.
 - Ну а те, що нижче - продовжив - людська рука. Чоловіча та досить молодого, років сорока чоловіка. Така фігня називається "кадавр", це коли з різних тварин одне ціле створюють.
 Не витримавши чоловік відвернувся, нервово гикаючи.
 - Жесть. - Ганін підійшов ближче і теж сів поруч із Андрієм. Тепер знахідка зацікавила і його.
 Обережно простягнувши руку Антон завмер ледь не торкнувшись неприродного обрубку. Не зрозуміло, що його зупинило: чи то зітхання біолога-патрульного за спиною, чи то роздратовано-скептичний погляд Шевченка.
 - Ну так... - Антон змахнув рукою. - Типу доказ.
  Він підвівся, глянув на патрульних. Зітхнув і попрямував до машини, що стояла біля входу в парк.
 - Я за пакетом.
 - Якийсь він... - Почав біолог.
 - Нормальний. – Обірвав його Андрій. Образ у чию завгодно адресу він не переносив. – Характер такий просто. Ну давайте: що, як і чому?
 - Та ніяк. – Відповів другий патрульний, схоже знахідка зовсім не справила на нього враження. – Пройшли вздовж входу. Все нормально. Тут нас наздогнала дівка, років шістнадцять, каже там крик чула, ну тут значить, і метушню якусь. Сказала страшно їй стало. Ну, так, трусило її будь здоров...
 - Запитали, що робила тут у таку рань? – Андрій обводив околиці поглядом. Парк, як парк. Кущі, дерева, зелень та краса.
 - Сказала - на ранковій пробіжці. За формою одягу – дуже схоже. Топик, спорти, кроси. Ну, ми глянули, знайшли цю... культю. на злочин не схоже, дівку відпустили. Це Миха – Хлопець кивнув на біолога – Наполіг вас викликати. Каже – це кримінал насправді.
 Хлопець замовк запитливо роздивляючись слідчого.
 - Так і є. – Андрій сумно кивнув. - Частина кінцівки – людська. Значить: або у трупа відпилили, що для всіх найкращий варіант, або ще у живого, що кабздець як моторошно і додає нам купу геморою.
 - Ось і контейнер для доказів. - Ганін підійшов розгортаючи сміттєвий пакет.
 - Бляха! Антон! - У Шевченка навіть дух перехопило.
 - А не влізе ця хрінь у ті стандартні які у нас у бардачку! – Припечатав Антон піддягаючи ногою обрубок і заштовхуючи у розстелене поруч імпровізоване сховище. - Зовсім зовсім не влізе.
  Наблизившись до машини Ганина Андрій обернувся. Міський парк буяв зеленню. Травень починався досить прохолодно, незважаючи на двадцять тепла на градуснику вітер віяв холодний, поривчастий. Суцільне ворушіння та миготіння тіней, шум листя та ранніх автомобілів. Так, тут можна добре ховатися.
  - Слухай - Андрій зупинив Ганіна, який поклав пакет у багажник. - Дай сфоткаю.
  Він відкрив дивну знахідку. Провозився з телефоном включаючи спалах і ловлячи нормальний ракурс, щоб фото не здавалося зовсім нереальним. Хоча саме на фотографії кінцівка виглядала по-справжньому бутафорською. І моторошною. Спалах надав синюшній і без того кисті страшного, неземного відтінку. Нігті стали темнішими і щільнішими, наче пластини з металу, а темні вени - чорними здутими лініями.
 - На хорька воно тобі треба? – Антон  притримав багажник, закриваючи, коли Шевченко закінчив. – Експерти хоч сотню тобі накидають. Тільки скажи. Хоча... Думаю засміють нас, нафіг.
  Він сів у машину, увімкнув запалювання, барабанячи пальцями по керму чекав друга.
  Шевченко знову роздивлявся парк. Міст і набережну, річку з каламутною водою, давно не очищене русло з водоростями. Зітхнув і сів у авто.
 - Ти, Антоне, звіт напишеш. Що й як. Ну, фіг його знає, пиши як є. Давай без припущень та здогадів цього біолога, їх окремо запиши. – Андрій посміхнувся сам собі. - А мене закинь у морг.
 - До Шмата? – Ганін з цікавістю подивився на слідчого. – Давно порцію адреналіну не отримував? У мене від нього мурашки, блін, і не лише по спині.
 - Згоден. Особистість неординарна. Навіть, я б сказав, моторошна. На перший погляд. - Шевченко втиснуло в крісло коли Антон таки вдавив педаль газу в підлогу. БМВ стартанув наче болід набираючи швидкість. - Але при найближчому знайомстві... Та зменши ти, Шумахер, люди вже прокинулися, повиїжджали.
 - То люди. - Ганін і не думав зменшувати. Все що нижче за шістдесят для нього не було швидкістю і тому пригнічувало. - А то співробітники поліції під час виконання. Що там за найближчого знайомства? Зі Шматом?
 - Він напрочуд освічена і глибоко мудра особистість. Я таких ще не зустрічав.
 - А мене від нього прям трусить. Очі в нього... Блін, не знаю, як і сказати. Там болю стільки, що самому боляче стає. Як він живе так? Моторошно, коротше...
 Машина повернула у бік обласної лікарні. І морга.