Сніговик. Розділ 3.

                                                                             Розділ 3.

- Якась ненормальна фігня. – Сказав Шевченко закурюючи.
 Вони зі Ставченком стояли біля столиків за коробкою ковзанки спостерігаючи як розходяться хлопчики. Дениса забрали тато з матір'ю. Виявилося це нова дружина його батька, а колишня померла від раку. Ковзанка пустіла. Всі розходилися перешіптуючись, малеча й зовсім покотила з переляку.
 - Ага. Ненормальна. – Підтвердив Ставченко. - Тільки для цього пацана, мені здається, це вже нормально.
 - В сенсі? – З цікавістю запитав Андрій. - До речі, мене Андрієм звуть. - Простягнув руку.
 - Тезки. – Рятувальник потиснув міцну долоню. - А про нормально...
 Ставченко вдихнув дим, зосереджено вдивляючись у вічі тезки. Подумав, після того, що сталося, гірше вже не буде. І розповів як улітку почастішали випадки падінь у каналізаційні люки, яких не мало бути. Як знайшов там, внизу істоту створену лише волею до життя, народжену з мертвих які були забуті і кинуті.
 – Ніхера собі історія. – Слідчий зі скепсисом дивився на Андрія. Але не вірити не міг. Не після цієї хуртовини на ковзанці. - А до чого тут пацан і те, що ти говориш для нього це нормально?
 - Бачиш, Андрію, я по тому колодязі вниз ковзав. Як павук - розчепірившись, і ні за що, зауваж, не зачепився. Всі скоби та кабелі це там як голограма була. А пацан, за його словами, зачепився рюкзаком та й завис. Врятувало його щось від травм. А отримав би травму – істота його оприходувал б. Коли я спустився розгублене воно стояло, не так все відбутися мало.
 - Можливо. – Шевченко глянув у далечінь. У темряву, де виднілася коробка закиди. - Ти бачив цю фігню з інею, а крім неї нічого?
 - Нічого. А чого я ще не бачив?
 - Жінку. - Андрій випустив тугий струмінь диму. - І хріначила вона цього сніжного досить знатно.
 - Ось воно як. – Протягнув рятувальник. - Думаєш мати Дениса?
 - Думаю так. Ти дуже поспішаєш, тезко?
 - Загалом, мене вдома пиво чекає. Але ні, не поспішаю.
 - Як щодо прогулянки бомжацькими місцями? З метою інтересу та заспокоєння моєї слідчої совісті.
 - Що задумав? – З цікавістю запитав рятівник. Він теж глянув у бік куди дививсь Шевченко.
 Той у свою чергу переказав історію півгодини тому, почуту від бомжів.
 - Думаю, що там немає нікого з їхньої братії. А ось хрінь ця полетіла в той бік. Може й збіг. - Закінчив викидаючи бичок у скриньку.
 - Гаразд. Перевіримо. Треба додому зганяти, за ліхтарем. – Ставченко самому стало цікаво.
 - У мене є.
 Удвох рушили, огинаючи коробку майданчика, до покинутої будівлі. Вітер затих і на небі яскраво світили зірки в морозному повітрі оточені ореолом. До ночі дедалі більше холодало.
 – До речі. – Невесело почав слідчий. - Не можу не розповісти – з метою попередження. Як з'ясувалося, для мене зовсім недавно, у місті вже не перший рік знаходять тіла замерзлих на смерть.
 – Не новина. Зима. Холодно. – Не вразився Андрій. - Бомжі. Може серце прихопило на ходу і все – доки знайдуть уже змерз.
 - Ні. Там дуже дивна замерзлість. – Заперечив Шевченко. - До стану льоду замерзлість, всього організму.
 - Ага. Звідки інформація?
 - Прямо з моргу. Тож достовірніше нікуди. Я сам одного нещодавно бачив. - Слідчий підняв руку в рукавичці, глянув і опустив. - Бачив і мацав.
 - Гаразд. Вірю. Я після цієї хренотенії багато в що вірю. Хочеш сказати, що нас там може заморозити?
 - Думаю – може. Але перевірити хочу.
 - Відчайдушний ти. – Посміхнувся рятувальник.
 - А ти? – Подивився на тезку Андрій.
 - А я дурний, мабуть. І цікавий. І не люблю коли людей калічать. Або коли їх замерзають на смерть.
 – Ааа. Справедливий, отже. – Шевченко дістав ліхтар. Вони підійшли до дверного отвору двоповерхової будівлі.
 - Може й справедливий. – Рятівник з цікавістю вдивлявся у темряву. Будівля як будівля. Панельні стіни. Зсередини тягло холодом.
 Шевченко увімкнувши ліхтар увійшов усередину. Невеликий коридор, що виходить у великий прямокутний зал. На підлозі сніг, папір, сміття. На стінах скоби на яких раніше кріпилися кабелі, дбайливо стирлені бомжами. Звичайна атмосфера забутої будови. Почали огляд поверхово. Скрізь одне й те саме. Другий поверх виявився більше занесений снігом, вітер гуляв у порожніх віконних отворах, на сходових майданчиках, ганяючи газети та інше легке сміття.
 - Чогось нічого містичного. – Підсумував Ставченко.
 - Згоден. Може, господар просто вийшов.
 - На полювання? Адже з Денисом не вийшло.
 - Знову згоден. - Шевченко зупинився, роздумуючи. - Але це означає, що завтра привезуть ще одне тіло.
 Обидва замовкли, обом було гидко від безсилля.
 - Ні. Так не піде. – Рятувальник обернувся по новому оглядаючи стіни, стелю. - З цією фігнею треба закінчувати. Знайти її. Вистежити. Але закінчувати треба.
 - Згоден. – Слідчий пішов до сходів на перший поверх. - Не люблю коли людей вбивають, особливо незрозуміло хто і незрозуміло як. Якщо ми нічого не знайшли пропоную засідку.
 – Давай. Зараз підвал оглянемо й по хатах. А завтра з восьми прийдемо. Кави гарячої нап'ємося. А весь день думатимемо як фігню цю перемогти.
 - Ходімо. Подивимося.
 Спустилися нижче. Двері в підвал були відсутні зовсім. Рама, зварена , була присутня, петлі на ній теж, а двері немає. Спуск зустрічав чоловіків чорнотою прямокутника. Звідти тягло холодом, порожнечею. Хоча як може тягнути порожнечею? Промінь ліхтаря висвітлив бетонні сходи у кількості дев'яти штук.
 - Ага. - Кивнув сам собі слідчий, але спускатися не поспішав. Щось у душі тримало його. Міцно тримало.
 - Згоден. Ага. – Підтвердив Ставченко сам не рухаючись із місця. Не розумів чому, але йти вниз не хотілося. Це був не страх, ні, швидше дуже сильне почуття небезпеки. - Ходімо, чи що?
 - Ага. — Ще раз кивнув Шевченко і, насилу, зробив крок.
 Спустилися в порожнє велике приміщення розділене лише на три частини бетонними плитами. Скрізь все те ж запустіння та захаращення. Ганчірки, папір, картонні коробки та холод. Сильний холод, сухий та злий. По черзі зазирнули у всі три кімнати, але нічого незвичайного не знайшли.
 - Порожньо. – Констатував слідчий уже біля сходів. Хоча в душі металося відчуття, що вони втратили щось. Хоча, скоріше не втратили, а знайшли, але самі не зрозуміли що.
 - Наче пусто. Тільки питання - а як саме має виглядати лежбище істоти, що складається з інею? Може, ми по його ліжку вже потопталися і весь його феншуй порушили нафіг.
 - Може. Валимо звідси.
 - У мене таке почуття... - Ставченко задумався підводячись сходами. - Що ми пропустили щось. Побачили, але не зрозуміли.
 – Аналогічно.
 Мовчки вийшли із будівлі. Шевченко наостанок обернувся і пробіг ліхтарем вікнами, фасадом. Розглядав невідомо, що намагаючись знайти. Сходив за правий кут, посвітив туди, в далечінь будівлі. Сходив за лівий. Що його турбувало так і не зрозумів, нервово закурив.
 – Хотів спитати – Рятівець подав запальничку. - Я тебе раніше не бачив. Не місцевий ти. Чого суди принесло? По роботі? Через того вбитого?
 - Так. Нам начальство голови мило зсередини цілий день. Вирішив прийти перевірити місце вбивства.
 Чоловіки швидким кроком віддалялися від тривожної будівлі. Стали у столиків біля коробки ковзанки.
 - І що там роздивився? На місці? Чи це таємниця слідства?
 - Та нічого путнього. – Шевченко сумно видихнув. - Виходить ця морозна хрінь уже вбивала Криванова коли йому мізки вибили. Він був майже трупом.
 - Весело.
 - Не те слово. А міг би ще пожити. Вийшло б все на нашу - навіть отримав би просто умовку і змотав з міста подалі. Але вирішив блиснути розумом а блиснув замороженими кінцівками та діркою у лобі.
 - Типу інформатор був? – Уточнив Ставченко.
 Слідчий пильніше вдивитись у співрозмовника. Але, чесно кажучи, той справляв гарне враження. Міцний, не боязкий хлопець. Кмітливий і всім своїм виглядом вселяв довіру.
 – Якщо коротко – одного великого бандита завалили та викинули у лісі. Свідки бачили там просто кілька міцних хлопців і з ними одного щуплого, якраз схожого на Криванова. Хоча одразу скажу – це був не він.
 - Але ж ви вирішили комусь злити що цей самий Криванов там був і в'язати тих, хто прийде за ним?
 - Ну як то так.
 - Дідько. - Ставченко здивовано почухав змерзлий ніс. - Прямо серіал, їй богу.
 - Так. Лише з однієї серії. Наживка померла навіть не сіпнувшись. А Фіна нам не дістати, нема за що та й заліг він десь. Шукаємо вже четвертий день. Кінець кіна. Ходімо вже додому.
 Шевченко дістав телефон, киваючи рятувальнику.
 - Диктуй номер, наберу з ранку, може, чогось придумається вночі.
 Андрій продиктував дивно поглядаючи на тезку. Насилу зітхнув, пом'яв губами та сказав:
 - Фіна, це Бориса Бурцева?
 Тепер зітхнув слідчий.
 – Його. Звідки знаєш?
 - Навчалися разом. Він ще зі школи Фін. Альбінос, білий весь, тільки ніхто не знає, чому з однією "н". Він наполягав, що саме так правильно, чи бачите він скандинавський епос весь перечитав.
 - Який тісний світ і це місто.
 - Ще тісніше, ніж ти думаєш. – Ставченко обернувся до дев'ятиповерхівок. - Він зараз у дев'ятому будинку на першому поверсі, третій під'їзд. Там начебто якийсь чоловік був, такої злодійкої зовнішності. А позавчора дивлюся - Боря у вікні маячить, штори засуває, пузо від'їв дай боже, але все ще здоровий бугай.
 - Жартуєш. – Ствердно уточнив Шевченко.
 - Ні. Він самий. Таких скандинавів із слов'янським хлібалом не переплутаєш.
 - Це змінює усі плани. Ти, мабуть, завтра вулицею не шастай. А, ти ж на роботі. Сподіваюся та інші на роботі будуть. Вдень. - Шевченко подумав, піднявши погляд до неба. - Так. Вдень, після години.
 - Ви його братимете? – Здивовано видихнув Андрій. – Це вже бойовик!
 - Сплюнь. - Суворо обсмикнув слідчий. - Він озброєний, він бандит та вбивця. Це не кіно, почне стріляти - йому буде пофіг у кого і з'являться трупи.
 - Блін. Не подумав, вибач.
 - Нічого. Зробимо все швидко та чітко. – Шевченко зняв рукавичку простягаючи руку. - Завтра буду зайнятий. Так що думати про цю хрінь – кивнув на будівлю – будеш сам. Ти мужик тямущий, впевнений придумаєш вихід.
 - Чогось придумаю, не сумнівайся. – Ставченко потиснув міцну кисть. - Борись із злочинністю.
 Скрипучи снігом чоловіки розійшлися кожен у свій бік.