Сніговик. Розділ 1.

 Холодний вітер не вщух навіть під вечір. Як і весь день бив різкими поривами, пронизуючи холодом. Виморожуючи тіло навіть під курткою не кажучи вже про штани, нехай і теплі.
  Вова зазирнув у провулок, озирнувся, наче нікого. У короткому провулку між дев'ятиповерхівками було темно. Лише світло ліхтарів з того та цього боку вулиці трохи розбавляло темряву. Це було добре, що потрібно. Все, що шукав Володимир це місце, щоб пересидіти завтрашній день і потихеньку, не світячись на вулицях втекти з міста на попутках. Небезпечно стало залишатися на батьківщині.
  З цією метою хотів використати підвал правої дев'ятиповерхівки, пам'ятав по юності як туди забратися з торця. Це звичайно якщо віддушину не прикрили чимось. Тоді погано. Інших місць на прикметі він не мав.
  Сковзнув за ріг занурюючись у темряву. Холодне зимове повітря наче навіть ще холодніше стало, чи що. Залізло аж під шапку остуджуючи мізки.
 - Які нахрен мізки... - прошепотів хлопець.
  Був би мозок - так тупо не попався б. І через власну помилку міг тепер попрощатися з життям.
  Побачив на ринку, у натовпі, краєчок гаманця, що стирчить з кишені пухкої куртки. Притерся до лошка, мазнув рукою як треба, відчув омріяну здобич, загубився в натовпі. А ось до виходу із торгового павільйону дійти не встиг. Схопили ззаду. Жорстко, навіть жорстоко виламуючи руки, клацнули наручники. По дорозі, звичайно, бубоніли щось, про права там, а самі посміхалися. Вже в машині показали Володі розкритий гаманець, набитий купюрами, швидше за все міченими, і маленький трекер хвацько прибитий скобою. Хрін тепер відвернешся що знайшов.
 - Нічого, нічого. - Акуратно, щоб не особливо рипіти снігом, йшов до мети. - Відсиджуся. І злиняю до столиці. Нахрін.
 Навіть саме затримання не стало б для хлопця такою проблемою. Ну може умовку ляснули б, не страшно. Попався ж бо уперше. Хоча на прицілі у поліції був давно. Однак не спійманий не злодій, гарне правило. А ось тепер спійманий. І посаджений у кпз, до сивого мовчазного амбала який виявився Сичем. Дуже добре знайомим Володі бандюганом. Сич визнав хлопця, проте виду не подав, тихо поводився. "Значить треба так" зрозумів Вова. Теж тихенько вітався і плюхнувся на лаву зображуючи невинну втому. Обійдеться все, це не на стрілці під стволами стояти. Тут не страшно. Неприємно, але не страшно.
 – Було не страшно. - Поправив себе знайшовши в напівтемряві нарешті вікно віддушини підвалу. Слава богу скло, як скло. Тепер як би його акуратно вийняти, щоб не бити? Не хотілося кукувати у промерзаючому приміщенні.

  Змінилося життя Вови, коли прийшли забирати його на допит. Клікнули прізвище він підвівся. Біля ґрат стояв низенький мент відчиняючий двері, а за плечем його рослий слідак. Зирнув і посміхнувся Вові.
 - Це ж Кріванов. Не помиляюсь? Володимире Вольфовичу?
 - Він самий. – Безтурботно відповів Вова. Але всередині заворушився павук паніки.
 - Сьогодні, Костю, куплю тобі пива. - Слідчий ляснув поліцейського по плечу, посміхаючись.
  - Чё, важливий хмиряка? - Костя зміряв худорлявого непоказного хлопця здивованим поглядом.
  Воно й зрозуміло. Для кишенькового злодія та тихого домушника яскрава зовнішність ні до чого. Заважає працювати. І Вова намагався підтримувати своє амплуа. Одягався непомітно, нічого яскравого, примітного. Але й нічого дешевого. Тільки брендові шмотки.
 - Ще який важливий. – Слідак відійшов від дверей пропускаючи Володимира. - Позавчора цього, Рихлого, знайшли, пам'ятаєш?
 - Ага. – Кивнув поліцейський зачиняючи двері.
 - Ми на Фіна грішимо. Давно вони бузили один на одного. А тут раптом Рихлий з трьома дірками в грудях аж десь за дачами в кучугурі відпочиває. І є там пара людей, ну ти циган дачних знаєш, що бачили машину вночі. Людей із цієї машини виходячих і ось такого субтильного хлопця в офігительно кумедній шапці. З балабоном.
  Розповідав слідчий всю цю історію, коли вони втрьох віддалялися від камери. І серце Вовине переверталося і кидалося на ребра. Не зміг він, не втримався і обернувся, глянув на Сича. Той байдуже дивився у вічі паря, без емоцій, як на труп дивився.
  Потім був довгий допит. З метою не так довести провину, що там доводити? Спіймали на місці – не відвернешся. Ламали його на співпрацю та допомогу правоохоронним органам. Знали що входив у коло друзів, якщо можна це так назвати, Фіна, одного із заправив.
  І куди йому подітися?
  Підписав акт про співпрацю. Отримав своє барахло та наказ сидіти вдома до завтра. Тоді зателефонують та посвятять у план операції.
  Козли. Який йому план? Один тільки – в біга, через столицю за кордон. Або до могили.
  У могилу не хотілося.

 - Звалю.- Підбадьорив себе Вова. Не придумавши як проникнути всередину, не порушуючи цілісності вікна, примірився розбити скло черевиком.
  Заніс ногу коли морозний, холодний наче з морозилки, порив вітру хльоснув по гомілці. Нога віднялася одразу. Немов чужим стало все, що нижче за коліно. Жахливо холодним і неприродним. Захотілося відірвати від себе цю чужу організму річ, хоч ось мить тому це начебто було його ногою. А холод поліз по кінцівки вгору, до стегна.
  Володимир захрипів від паніки. Це як може бути? Це що? Крижана нога опустилася на сніг, а він нічого не відчув. Тільки жахливий холод піднявся ще вище, вже в паху був. А дика паніка, навпаки, залила все тіло від голови до пупка. Може, це інсульт так настає?
  Щоб спростувати його здогади, або надії, морозний удар пройшовся по правому передпліччю, перетворюючи таку спритну і дорогу йому руку на шмат мерзлого м“яса. А він їй на хліб заробляв!
 - Сууукаа! – Завив Кріванов спираючись на стіну будинку робочою, поки що, лівою рукою.
  Боляче було до сліз. І вони виступали, але відразу перетворювалися на тонку крижану кірку на щоках. Вогненний холод палив уже поперек і праві груди. Він хотів кричати, але вдихнути було дуже важко, тихо сипів промороженою легенею.
  Ще один порив холоду полоснув по спині і хлопець вигнувся дугою. По підборідді потекла кров із прогризеної губи.
 - Що? Ламає? - пролунало ззаду.
  Вова не чув, як до нього підійшли. Та й не міг нічого чути від моторошного болю. І не хотів чути. Хотів тільки щоб усе припинилося прямо зараз.
 - Це, гнида, совість тебе мучить. - Говорячий пересмикнув затвор пістолета. - Неча з ментами дружбу дружити.
  Гримнув постріл. Куля проробила в потилиці Володимира акуратну дірку, трохи розворотивши лоба на виході. Обриваючи як життя, так і муки Криванова.
 - Що це з ним було? - Чоловік сховавши пістолет у кишеню підійшов до напарника, що чекав біля кута. - Бачив?
 - Ага. Він білий, як борошном присипаний. Або інеєм. - швидким кроком віддаляючись від провулка відповів другий. - Може замерз, падла, містом вештатися. Валимо. Затихаримося, поки Фін не подзвонить.