Маля. Розділ 3. Епілог.

                                                                            Розділ 3.

 Андрій мовчки курив, гіпнотизуючи каналізаційний люк лютим поглядом. Дим настирливо ліз у вічі, вибиваючи сльозу, але поки лють була сильніша за незручність.
 - Що ж ти, суко, таке? - Прошипів чоловік ледь помітно.
 Глянув на недопалок у пальцях, курив уже практично фільтр і викинув у урну біля лави, попередньо загасивши об підошву черевика. Відкинувся на спинку.
 Ранок у місті почався хмарами і, мабуть, ними закінчиться. Сіре небо. Сірі стіни багатоповерхівок. Сірий асфальт дороги і все таке ж сіре з протилежного боку. Тільки машини та одяг перехожих іноді вносили до сірого монохрому якусь різноманітність.
 Андрій Олегович Ставченко, працівник рятувальної служби із п'ятирічним стажем, дуже дивно проводив свій вихідний. Як і останні місяці, втім, також. Все частіше він помічав за собою наполегливе бажання відійти подалі від люка, що той трапиться на шляху, і застигнути. Чекати, що з цим самим люком буде надалі. Або, як зараз, сидіти на лавці біля магазину, у який вийшов за цигарками та спагетті, спостерігати. А раптом зараз?
 Але не зараз. Це страшенно дратувало.
 Останнім часом, протягом трьох місяців, у люки падали люди. Ні, звичайно, падали вони й раніше, куди ж без цього. П'яні там, чи вночі, у темряві. Але останні чотири впали в люки яких НЕ МОГЛО БУТИ. В отвори на асфальті, які з'являлися там, де їм цього хотілося, зсередини виглядали дуже схоже на каналізаційний люк, але такими не були. Це були абсурдні нутрощі з подобою порядку, що не мали нічого спільного зі справжнім колодязем. І зникали вони в одну мить. Як тільки витягали бідолаху з утроби діра зхлопувалася, ніхто навіть не встигав помітити як. Шаркали долонями по шорсткому асфальту, били молотками, піднімали карти комунікацій - безглуздя. Їх не було.
 А жертви були.
 Якраз що не просто злякані, побиті люди, а саме жертви. Усі кого дістали з таких містичних ям, отримували страшні травми, інвалідність на все життя. І всіх їх діставав він – Андрій. Після першого випадку саме його бригаду надсилали на всі подібні виклики. Дзвінок. Кажуть, мовляв, людина в люк упала, отже, їде Ставченко. Це напружувало.
 Він боявся, так, саме боявся. Не того, що врешті-решт дістане звідти, де б це не було, мертвого. Ні, він боявся залишитися ТАМ сам. Адже вдруге, опускаючись за дівчиною, він краєм ока помітив фігуру, що йде у високий арочний коридор, підсвічений лампами. Коридор якого не може бути під землею, у люку якого не може бути на землі. Це довело для нього слова найпершого чоловіка, що потрапив у таку пастку, той усе марив "малюк... там... малюк... страшний... він руки мої... малюк..." І намагався, напевно, показати який саме малюк, тільки перекрученими та переламаними руками не міг цього зробити.
 З того часу пішла рятувальниками, які дуже забобонний народ, байка про дитину каналізаційну. Маля. Мовляв викинули новонародженого в унітаз та й змили, а він, сповнений люті на людей, почав мститися. Ніхто не хотів спускатися в діри, що з'являлися, в пекло. Тільки Андрій, тремтів аж живіт зводило, але ліз туди, вниз. Тому що самі слова "рятувати" та "допомагати" не були для нього просто словами. І він згоден рятувати навіть із пекла. Мабуть. Адже туди не дуже хочеться.
 - Тварюка. – Це знову люку. Він і не помітив, що закурив ще одну зовсім не збираючись покидати лаву. Це вже манія якась.
 Але підніматися та йти додому не поспішав. Ще трохи покурить.

 Денис мало не бігом біг радіючи немов новій приставці. Або, мабуть, моноколесу. Або моноколесу та приставці разом узятим. Подарованим одразу. Ось від такого подарунка він напевно зійшов з розуму  відразу і остаточно, від радості. Чи ні?
 Хлопчик навіть пригальмував від такої думки. А чи зійшов би? І взагалі як це - зійти з розуму? Для цього спочатку потрібно знати що таке цей розум. А цього не знають навіть дорослі, то чого ж йому, одинадцятирічному хлопу думати всякі розумні думки? Швидкість Дениса знову перейшла у півбіг.
 Сьогодні батько таки відпустив хлопчика в гості до Сергія, самого і на цілий день. Хоча у Серьоги нікого не буде вдома і тато про це знав. Сьогодні буде цілий день, аж до такого нешвидкого завтра, коли два хлопчики будуть самі собі хазяєви. Прям зовсім дорослі. Аж моторошно. Цілий день гри на приставці. Настільних ігор, їх у Серьоги повно. Чіпсів і коли, лимонад і бутерброди з ковбасою.
 Хлопчик несподівано собі підстрибнув на бігу. Ще раз. Енергія та радість вирували переливаючись у світ через яскраві сині очі.
 Для Дениса не було сірого неба та бляклої вулиці з кількома перехожими. Для нього була дорога до дня розваг. Не дуже далека, всього два провулки, і це було ще крутіше.
 Ось поворот, за ним магазин і там прямо до самого Серьогиного будинку. Мета вже така близька!
 Він уже проскочив магазин, коли краєм погляду вихопив сумне обличчя. Ні, не сумне. СУМНЕ. Точніше.
 Жінка років тридцяти на вигляд. Знайоме обличчя, вона ніби живе у Серьогиному домі, у першому під'їзді. Вона розчаровано дивилася на об'ємний пакет з ручкою, що прорвалася надвоє, поруч стояв такий же але ще цілий. Хлопчик не змінюючи швидкості зробив плавний розворот і зупинився біля пакета.
 - Вітаю. – Випалив усміхаючись. Адже сьогодні чудовий день і треба лише посміхатися. - А я вас знаю, ви у першому під'їзді живете. А Серьога у четвертому. А ці пакети - фігня. У мене також рвалися. Але в мене є інший і він добрий.
 Жінка з подивом дивилася на хлопця. Як він скинувши рюкзак колупається у нутрощах, а потім з переможним "ось" дістає складений вчетверо пакет БМВ.
 Денис підняв погляд показуючи пакет жінці та у мову ледь не відібрало. Вона була дуже гарна. З м'яким овалом обличчя та сумною посмішкою, з чистими сірими очима, світлими та добрими. Вона нагадала хлопчикові маму і він зацвітів.
 – Зараз, зараз. - Сподіваючись, що вона не помітила збентеження Денис розкрив пакет і почав перекладати покупки. - Я вам допоможу.
 - Та гаразд, хлопче. – Голос жінки був приємний, м'який. - Не так це й страшно.
 - Може й не страшно, а допомогти треба.
 - Ну, як скажеш. Герой.
 - Допоможу. - Упоравшись він підняв пакет, що виявився досить важким. - Вмить донесу
 - Звичайно звичайно. – Жінка взяла другий пакет і рушила за Денисом, посміхаючись. - Ти молодець...
 - Мене Денисом звуть.
 - Молодець Денис. А я Олена. Романівна. Бачила тебе, ти з Сергієм товаришуєш.
 - Ага. - Хлопчик переклав пакет у ліву. Ручки нещадно впивались у долоню. - Ми найкращі друзі.
 - Це добре, Денисе. Це чудово. Правильно тебе батьки виховують. Допомагаєш людям, гарною людиною виростеш.
 - Мене тато виховує. Мати... вона померла. – Денис зітхнув. – Так воно буває.
 - Вибач, Денисе. Так буває. Але ти все одно найкращий хлопчик із усіх кого я знаю. Чесно чесно.
 - Та гаразд. Серьога теж такий. Просто його тут нема. А був би теж допоміг. Це я вам точно говорю.
 - Звичайно звичайно. Тільки ти, на мою думку, далеко зібрався. – Олена зупинилася поставивши сумку на лаву біля свого під'їзду. Весело дивилася в спину Дениса, що розігнався.
 - О! - Хлопчик здивовано обернувся. - Не помітив.
 Він підійшов і акуратно прилаштував пакет поряд із першим.
 - Ви не переживайте, мені пакет не надто й потрібен. Це тато каже щоб носив у рюкзаку про всяк випадок. Я і не розумів якийсь такий випадок. А він у нагоді!
 - Бачиш, як вийшло. - Жінка ніжно потріпала Дениса по голові. - Молодець. Помічник. Дякую тобі Денисе.
 - Будь ласка. - Майже прокричав від радості, що душила його, хлопчик і широким кроком рушив до четвертого під'їзду.
 У серці його здіймалося до цього невідоме почуття. Воно розпирало. Наповнювало тіло силою. Хотілося підстрибувати до найнижчих хмар та розганяти їх руками. Допомагати просто так це виявилося фантастично як добре. Це краще ніж найсмачніша кола.
 І Денис зрозумів, що готовий допомагати всім у всьому світі. Завжди завжди.
 Та коли він це зрозумів він зрозумів що падає.
 Швидко й раптово він перестав іти і почав летіти. Донизу.
 А зверху пролунав гучний крик Олени Романівни.