Казки міста С.

                                                                 Олександр Бойко

                                                                    Казки міста С.
                                                                              

                                                                           Маля.

                                                                            Розділ 1.

  Вона твердо стояла, міцніше спираючись на милиці. Можна було б сісти. Добре лавка в приймальні була. Та ще яка лавка! М'який зручний диван персон так на п'ять. Однак стояти було для неї важливіше. Найважливіше.
 Безшумно, наче в іншому світі відчинилися двері кабінету. Не можуть так безшумно відчинятися двері в нашому світі, світі звуків та суєти. Вийшов лікар.
 -Ольга, вибачте, трохи затримали, по роботі - Він збентежено подивився їй під ноги.
Але відразу зрозумів свою помилку. Скинув очі. - Давайте сядемо, Ольга Вікторівно. І мені та ВАМ буде легше. Повірте.
 І вона здалася. Поволі ніби черепаха, спираючись на милиці, присіла на край дивана. Потім присів лікар. Віктор Вікторович Добрий. Ще молодий, але успішний і відомий хірург у всьому місті.
-Справа ось у чому ... - Він промовчав підбираючи ті слова, що не так сильно травмують, проте не знайшов. Таких слів просто нема. Є чи правда, чи брехня. Він вибрав правду, нехай і моторошну. - Ольга Вікторівно, я... ми... Зробили все, що тільки можливо. Повірте. Ви знаєте, справа не в грошах вашого батька і не підйомі моєї репутації. Я ДІЙСНО хочу лікувати людей. Давати їм другий шанс...
- Але - Перебила його Ольга
- Але... - Віктор випростався, наче внутрішній стрижень розігнув його. - Вибачте Ольга Вікторівно, ви не зможете ходити нормально. Переслав знімки до всіх доступних клінік. Навіть зарубіжних. Вони захопилися ТАКИМ випадком. Тільки крім ампутації та протезування ніхто не запропонував нічого. А це можна зробити й тут. Ваш бюджет це дозволяє. Вирішувати вам. Ольга Вікторівна. Повірте мені дуже шкода.
Лікар замовк. Йому, досвідченому хірургу, який багато побачив, все ще було важко повідомляти погані новини. Він ще не перейнявся лікарською відстороненістю.
- Віктор ... Вікторович - Запнулась дівчина - Можна я сиджу тут. Подумаю...
- Звичайно-Доктор підвівся, нервово смикаючи папір з ув'язненням- Скільки завгодно.
 І пішов.
  А Ольга почала згадувати той злощасний день...

 Той день був яскравим та сонячним. Світлим.
 Вона, яскрава, світла, дуже красиво нафарбована вийшла з недавно купленого їй батьком Ніссана.
 І йшла вона прямісінько до нового, модного магазину жіночого взуття. Раз тато розщедрився на машину, трохи витратить і на туфельки. Адже так?
 Сонце світило, свіжий весняний вітер не холодив, а освіжав. До чого КЛАСНИЙ ранок!
 Тільки ось...
 Інвалідна коляска, вона одним колесом застрягла в проміжку між плитками і ніяк не піддавалася потугам хлопця, який у ній знаходився.
 Повз проходили люди, хтось навіть обертався на нього. Однак і допомогти ніхто не намагався...
- Почекай-Ольга підійшла до хлопця.- Я допоможу.
-Ти? - В очах його виявилося здивування - Чим? І навіщо? Он бачиш-Він показав пальцем на проходящих-Мені вже допомогли! Подивились у мій бік!
- Хоч грубіянь хоч ні, а я тебе витягну. Не питай чому. Сама не знаю. Але так треба .- Ольга підналягла плечем з боку застрягла колеса - А інакше застрянеш тут до ... напевно приїзду рятувальників ... Ехххх
 Крісло зрушило, рипнуло, і вийшло з отвору між плитками.
  Те що вона побачила потім-було шоком і тортурами одночасно.
  На очах хлопця стояли сльози.
  Тепер вона побачила його повністю. Коротке чорне волосся, атлетична фігура, яскраві сині очі.
- Як ти опинився тут?
- Катаюсь, після поранення не можу вдома сидіти, а тут наче рівно все було. Поки що новий господар магазину плитку не поклав. Ось, блядь, результат... Вибач... Вирвалося.
- Правильно вирвалося! - У ній спалахував вогонь. Вогонь правильності, як називав це її батько-Почекаєш мене пару хвилин? Дуже прошу.
 - Звичайно - Хлопець навіть почервонів.
 Вона зробила крок до дверей бутика.
-Сергій..
-Ольга...
 Вже на ходу в неї дозрів план. Саме в цьому магазині була куплена пара прекрасних туфель у яких вона і прийшла, а отже...
 Вловивши поглядом проріз між плитками Ольга сміливо всадила в нього підбор дорогих туфель. І смикнула стопою праворуч, потім ліворуч. Однак туфлі виявилися не тільки дорогими, але й надзвичайно якісними. Каблук не ворухнувся. Вона обернулася, погляд Сергія випромінював подив і тривогу.
- А щоб тебе! - З цими словами дівчина щосили рвонула ногу вперед.
  Хрусь.
  Каблук відійшов від підошви. Мало. Але цього достатньо для досягнення мети.
 Як казав, неодноразово, батько " ти можеш власні помилки видати за чужу слабкість, дочку " ...

- Де адміністратор? - З порога заявила Ольга. Не піднімаючи голос і не показуючи ворожості.
 Молода, миловидна дівчина глянула на її одяг, взуття і дійшла висновку, що так, треба звати адміністратора.
- Зараз, вибачте - Одразу набрала номер на телефоні. - Ароне Францевічу, вибачте вас турбують... Ви з якого питання?
- З питання влаштування прилеглих до магазину територій  -Діставивши з сумки посвідчення поклала на стіл.
- Це ..- Дівчина з бейджиком "Ірина" навіть розгубилася від побаченого - З прокуратури, Арон Францович, вибачте...
 І замовкла.
 Відчинилися двері в службові приміщення. У коридор вискочив, ні, вірніше влетів власник магазину. Повний, але не позбавлений витонченості та плавності рухів, з невеликою борідкою, пухкими пальцями обхопив кисть Ольги і торкнувся губами у вигляді поцілунку.
- ВИ принцеса! - Такого глибокого баритона вона не чекала від такого низького чоловіка, він буквально тиснув на вуха, - Прошу, прошу! Пройдіть в апартаменти. Поговоримо, так би мовити, до душі.
 Ось тепер вона взяла себе до рук. Розмовляти її друге Я. І вся нитка, або в'язь, або плетіння розмови, це вже як кому зручніше висловлюватися, постала перед нею.
 Кабінет вражав витонченістю та водночас спартанністю. Нічого зайвого, два м'які просторі крісла для відвідувачів, у кутку невеликий диван.
 Власне стіл, ні, СТІЛ вражав. Дубовий. З орнаментом і ніжками у вигляді атлантів, що підпирають небо.
 Саме на цей стіл, одразу при вході Ольга і жбурнула пару черевиків залишившись босяком.
 Арон Францович трохи смикнувся, але тут же посмішка повернулася на пухке обличчя.
- І що це таке? - У голосі не було навіть хвилювання. Це ж наші туфлі з останньої колекції... Так... Так і є!
- Та так і є. - Ольга незворушно сіла в крісло і просто хамською почухала п'яту. Зламався. Прикро.
- Ай-яй-ай- всяке буває в житті. Знав би де каблук зламається - не ходив би туди, так?
- Точно, Ароне Францовичу, не ходив би і іншим заборонив би. - Дівчина впритул дивилася на те, як блідне обличчя адміністратора. - А як не каблук зламається? А нога, наприклад? Закрити доведеться такий чудовий заклад.
- Та що ви !!!! - Арон підстрибнув з крісла. - Як можна! Ми компенсуємо ваші витрати!! Пара.... Ні - дві пари туфель за рахунок магазину!
- Чи можна вас до вікна? На секунду - Ольга підійшла до величезного вікна, і, чорт забирай, як класно вона почувала себе босою. Без кайданів на ногах та на душі.
- Дивлюся - Немов з нізвідки утворився адміністратор. - Що саме я маю побачити?
– Бачите плитку під вашим магазином?
- Так. Чудова італійська плитка.
- Так от.. щоб жодного зазору через тиждень у ній не було. - Ольга зітхнула. - Інакше я вже не зможу покупати тут такі чудові туфлі... і ніхто не зможе...
- Ясно-Відкарбував Арон Францович - Але ж вам потрібно в чомусь йти?
- ТАК - Дівчина дістала з сумочки гроші і поклала на підвіконня. - Нові паризькі, будь ласка, 38 розмір.
- О, буде зроблено - Адміністратор втік зі швидкістю думки.