Частина 4. Свавілля Одіссея

— Соніку, ти виявився слабкішим за Володаря, якого зжер? — встиг телепатично підначити Духа, ледве ухилившись від удару його тризубця. Сонік мовчки, без жодних емоцій атакував. Було б це в тривимірці, то я не поступався б Духу за швидкістю. Але ми знаходилися в зетці і швидкість Духа значно перевищувала мою.

— Атака на командора, — почувся стурбований голос Одіссея. Навіть телепатично я не мав можливості хоч щось йому сказати. Атаки Духа виявились потужними та блискавичними. Самому нападати на Духа можливості не було. Тут хоча б живим залишитися, все ж таки встиг помітити, що Одіссей убезпечив, наскільки міг, учених, прикривши їх від нас силовою стіною.

До того ж міць цього силового поля була така, що потужності всього корабля було недостатньо, щоб створити у сотню разів слабкіший захист. Отже, він самостійно, без мого наказу скористався допомогою вільних жителів. Хоча я жодного обміну інформацією з іншими кораблями не чув. А для нас із Соніком цей силовий захист став, як батут, від якого можна було відштовхнутися і блискавично рвонути у необхідному напрямку.

Жаль, але ось я і спіймався. Мить, протягом якої я відволікся, намагаючись збагнути, яким чином Одіссею вдалося створити силовий захист такої колосальної потужності. Прямо мені в груди, як блискавка, мчав тризуб Соніка. Навіть за моєї швидкості, ухилитися я від цього удару не встигав.

Хоча недарма кажуть, що надія помирає останньою. Почав вигинатися, як у матриці, намагаючись все ж таки уникнути цього смертоносного тризубця. Я лише почав рух, але замість смертельного удару відчув навіть крізь броню жар. В десяти сантиметрах від мене з’явився вогненний щит з такою величезною температурою, що тризуб Соніка встигав плавитися швидше за пластилін, не досягнувши мене. Найміцніша броня тризубця танула швидше, ніж сам рух цієї смертельної зброї. Метал тризубця миттю закипав та розбризкувався, наче хлюпнули холодною водою на сковорідку. Ці бризки летіли в напрямку Соніка і, не встигнувши навіть охолонути в русі, проплавляли йому броню.

Я спершу навіть не зрозумів, хто мене врятував. Лише закінчивши неймовірний кульбіт, побачив, що поряд з тим місцем, де я щойно був, знаходилась людина. Хоча це був лише образ людини. Від цієї людини струменіла така температура, що це відчувалося навіть за кілька метрів від неї, де я опинився після карколомного піруета.

Тризуб Соніка, розплавляючись від величезної температури, вже майже повністю увійшов до вогняного щита. А з другої руки цієї вогнедишної людини у напрямку мого супротивника простягнувся шлейф вогню, розплавляючи броню на монструозному фізичному тілі Духа. Хруст! Тільки він може так легко управляти температурами в мільйони градусів.

— Хрусте! Не вбивай Соніка! Він під впливом Володаря чи його сина!
Кремнік нічого не відповів, лише припинив палити Соніка, але свій щит між мною та Соніком не прибрав. В цей час з'явилася Тріада. Хай йому біс! Що це робиться? Усі підряд проникають через захист Одіссея! Чи він вимкнув захист?

— Братику, — пролунав тривожний голос Тріади, — прокинься! Борись! Ти ж сильний! Не здавайся!
Сонік нічого не відповів, а зробив бойовий випад у бік Тріади. Вона навіть не збиралася ухилятися від його атаки. Все ж таки смертельний удар не досяг Тріади. Кремнік встиг на шляху виставити вогненний щит і на кулаку Духа спалахнула броня, яким він хотів завдати удару. Хоча й у цьому випадку я не відчув жодних емоцій, навіть болю Соніка. Він миттєво загасив, охоплений полум'ям кулак, і кинувся на кремніка, намагаючись прорватися повз цей щит.

— Усім ЗАВМЕРТИ! — пролунав грізний голосний окрик, не підкоритися якому було неможливо. Усі застигли, як паралізовані. Дух завмер у повітрі, навіть не закінчивши свій рух. Я не міг повернутися, щоб побачити того, хто зупинив смертельну бійку. Лише у блідому відображенні стінки корабля, не повертаючи голови, побачив крижаного дракона, вигляд якого набирала Анжеліка в бою з монстром темних.

— Шамане, повернися до мене, — я із задоволенням виконав цей наказ, — чому ти вирішив убити мого заступника?
— Володарко, — замість мене відповіла Тріада, — Шаман не хотів його вбивати. Це ваш зам хотів убити вашого батька, але не з власної волі. Він не зміг протистояти колишньому Володарю з його сином. Їхня енергія керувала його свідомістю.

Я стояв і мовчав, бо не зовсім розумів, що так і відбувалося. Хоча все вірно, згідно з твердженнями, що весь організм підпорядковується найбільш сильному Енергіку. Крижаний дракон видихнув у напрямку Соніка невелику хмарку. Вона, досягнувши Соніка, обволокла його. І Дух виявився, ніби всередині надутої кульки. У цьому напрямі рвонули крижані стріли.

— Володарко, благаю, не вбивайте його, — благала Тріада і в розпачі впала на коліна. Дракон нічого не відповів їй, хоча Тріада відразу була підхоплена невідомою силою і зависла в повітрі. Крижані стріли почали встромлятися в Соніка. Вони його не вбивали, але завдавали такого пекельного болю, що Дух не міг терпіти. Він кричав так, що вуха закладало. Секунд за десять хмаринка, що утримувала в повітрі фізичне тіло Соніка, зникла. Стріли теж зникли, а він впав на підлогу.

Дивно, звісно, проте я, на відміну від Тріади, чудово знав і розумів, як діють ці крижані стріли. Це не стріли. Це – Енергіки. Енергіки-чистильники. Їм пофіг будь-які матеріальні перешкоди. Пофіг найсильніші поля. Їхня мета — розумна енергія (власне Енергік). Вони впливають відповідно до волі їхнього господаря. Змінюють свідомість розумної істоти згідно з настановами того, кому вони підкоряються. Після закінчення своєї «роботи» чистильники зникають, розчиняються. Враження таке, ніби я це бачив багаторазово.

Тріада з благанням поглянула на крижаного дракона і, мабуть отримавши дозвіл, кинулася до Соніка. Той був непритомний, але живий.
— Хрусте, прийміть мою щиру подяку за порятунок Шамана.
— Не варто дякувати, я рятував друга. Володарко, якщо ви не заперечуєте, я покину це занадто холодне для мене місце.
— Звісно, ​​Хрусте. Я чудово розумію, наскільки вам некомфортно тут, — Хруст зник, як привид. А Дух поступово приходив до тями.

— Батьку, чим ти спровокував активізацію з'їдених Енергіків?
— Мене цікавило, хто залишився живим після повернення з чужого Дому, куди покійний Володар посилав шпигунів для того, щоб вони там інфікували розумних істот.
— Навіщо тобі ця інформація?
— З огляду на те, що зараз вторгнення походить з того самого Дому, то не виключено, що з тих, хто повернувся, хтось був завербований. До того ж найімовірніше маскування завербованого було здійснено навіть не на рівні Володаря, а на рівні Господаря того Дому.

— Майже всіх, хто повернувся, — ледь чутно подав голос Сонік, який вже прийшов до тями, — колишній Володар, помістив у Духів (висловивши їм недовіру). А декого взагалі знищив.
— Соніку, — спокійно поцікавилася Анжеліка, — з тих Енергіків, що повернулися, яких він помістив у Духів, хоч хтось залишився живим?
— З усіх живим залишився лише один Дух. Він зараз намісником у Всесвіті Повелительки Неї. А решта загинула протягом першої ж сотні років після повернення.

— Мда, — задумливо промовила Анжеліка, — мабуть, батько має рацію. Усі забули про цього Духа!
— Лисичко, ти як опинилася на борту корабля? — здивовано поцікавився я у дочки, миттєво забувши розмову про Духів.
— Як, як. На запрошення самого Одіссея. Я маю рацію? — прийнявши людську подобу, поцікавилася дівчина у бортового комп'ютера.
— Так, Володарко, я покликав вас, — в ту ж мить з'явилися зручні крісла для всіх.

— Одіссею, дякую, але мені ніколи. Соніку, пам'ятаєте ваше передостаннє завдання?
— Звісно.
— Вперед і з піснею! — Сонік зник.
— Тріадо, дякую вам, що відгукнулися на прохання Одіссея. Батьку, а ти будь ласка не сунь свій цікавий ніс і не з'ясовуй нічого щодо інших Домів. Можеш залишитися не лише без носа, а й без голови.

— Лисичко, зачекай хоч хвилинку. Якщо ти вже на борту Одіссея, переглянь вчених, чи нема в комусь підселеного Духа під чудовим маскуванням.
— Гаразд, — і кораблик миттєво прибрав захисне поле над вченими, які були настільки поглинені своїми дослідженнями, що навіть не помічали, що діялося на борту.

Анжеліка уважно обвела всіх поглядом і висмикнула одного з вчених до нас. Він упав поруч із нами, але вже спав непробудним сном. Тріада миттєво прийняла бойову стійку. Я здивовано поглянув на неї, буквально шкірою відчувши, що вона готова вступити у смертельну сутичку.

— Мати Тріадо, спокійно. Нічого він не зможе зробити, — заспокоїла її Лисиця. Незважаючи на всі знання, отримані від Тріади, я не бачив і не відчував Духа, лише бачив душу вченого. Тільки після того, як Анжеліка якимось чином витягла його з тіла вченого (навіть не входячи до тіла), я зміг побачити замаскованого сонного Духа. І то ледве бачив його. Бачив, хоча не відчував. А Тріада його відчула. Анжеліка повернула дослідника на місце, не забувши розбудити його.

— Вибачте, але мені справді пора, — Анжеліка зникла, прихопивши з собою Духа-чужинця. Лише після цього Тріада спокійно зітхнула.
— Мати Тріадо, адже ви мені передавали знання. Чому я не відчував чужинця? І чому я не міг його чітко побачити?

— Шамане, бо ви не Дух, а білковий. Навіть якщо приймете потрібний вигляд, це буде лише вигляд. Цей ворог дуже небезпечний. Він дуже сильний (набагато сильніший за мене) і маскування у нього таке, що не кожен Володар зможе його побачити. Це розвідник із чужого Дому. Хоча навіть я його змогла відчути лише тоді, коли він опинився поряд.
— Зрозумів. Все ж таки у мене на язиці крутиться запитання. Як ви опинилися на борту Одіссея?

— Командоре, це я покликав Тріаду.
— Я так зрозумів, що ти і Хруста покликав, і Лисицю. А ще кого?
— Шамане, не сердіться, але я мусив вас рятувати. Тому й запросив їх, а також вільних жителів, які з максимальною швидкістю, на яку були здатні, утворили секцію-десятимільйонник, щоб посилити вашу силу.

— Лише тепер я зрозумів, чому я живий. Вони й зараз тут?
— Ні, вільні жителі вже розлетілися по своїх місцях.
— Гаразд. Передай їм усім щиру подяку за допомогу.
— Командоре, Гера вперто добивається.

— Одіссею, Геру завжди пропускай до мене, — за мить Лія, зла, як мегера, опинилася на борту Одіссея.
— Ти чому мене не пускав на борт? І яка тобі загрожувала небезпека?
— Я не ставив заборони!
— Геро, це я вас не пускав до себе на борт.

— Чому?! Адже твоєму командиру загрожувала смертельна небезпека!
— Все вірно. Але, якби я вас пустив до себе на борт, то така ж небезпека загрожувала б і вам. Ми з Горгоною вирішили не наражати вас на небезпеку, а рятувати командора по-іншому, — я з Тріадою тільки посміхався. А Лія обурювалася.
— Одіссею, навіщо це самоуправство? Хіба моєї сили було б недостатньо, щоб допомогти Шаману?

— Звісно, недостатньо, — Лія здивувалася і повернулася до мене.
— У що ти цього разу вляпався?
— Шамана, хотів убити Сонік, — спокійно сказала Тріада.
— Сооонік?! Чому?

— Геро, ви ж знаєте, — почала спокійно пояснювати Тріада, — що будь-яка розумна істота підкоряється найсильнішому духу (Енергіку), з яких вона складається. Всі елементарні Енергіки Соніка виявилися слабшими, ніж колишній Володар в парі зі своїм сином. Але вони причаїлися і не проявляли себе, а коли Шаман спробував дізнатися інформацію, що стосувалась безпосередніх дій покійного Володаря, вони активізувалися і Сонік не міг їм протистояти. Лише завдяки швидким та вмілим діям Одіссея, який покликав на допомогу не лише вільних жителів, а й Хруста з Лисицею, Шамана вдалося врятувати, а Соніка позбавити впливу.

— Мати Тріадо, дякую вам за підказку щодо Лисиці, — подякував Одіссей.
Лія опустилася на підлогу, намагаючись осмислити почуте, проте Одіссей не дозволив їй сідати на підлогу. Робот миттєво притарабанив для Лії крісло. Якби це було в тривимірці, то Одіссей нічого не зміг би зробити самостійно, без наказу командира. А так він урятував свого командира. Крім того, вільні жителі прийшли на допомогу, а це величезна сила.
— А де зараз Сонік, Лисиця та Хруст? — озираючись на всі боки, запитала Лія.

— Лисиця з Соніком умотала у своїх справах, попрацювавши над ним. А Хрусту тут було дуже холодно, некомфортно, і він постарався якнайшвидше покинути мій борт, — пояснив їй Одіссей.
— Друзі, вибачте, що так сталося. Але мені теж час до себе, — почала поспішати Тріада.
— Мати Тріадо, я вам дуже вдячний. Ви справжній, щирий друг і дбайлива сестра. Не смію затримувати, — Дух Духів «розтанула», мов ранковий туман.

— Льонь, ну скільки можна? Завжди ти потрапляєш у неприємності. Коли ти візьмешся за розум?
— Сонечко, не треба сердитись, — я обійняв Лію, — горбатого могила виправить.
Лія нервово ухилилася від моїх обіймів і почала мене молотити своїми кулачками. А кулачки в броні. Під час першої зустрічі з нею в 21 столітті одного такого «ударчика» з головою вистачило б, щоб реально відправити мене до предків. А зараз я навіть не боронився. Нехай трохи випустить пар. Трохи заспокоївшись, вона поцікавилася:

— Вчені, що небудь цікаве вже накопали?
— Одіссею, що цікавого вони виявили? — Довелося переадресувати запитання бортовому комп'ютеру, оскільки я ще не чув його інформації.
— Вони від деяких результатів своїх досліджень впадають в ступор. На їхню думку, десь закралася помилка. Лише дізнавшись, що й інші дійшли такого самого результату, починають розуміти, що зустрілися з тим, про що наша наука навіть не передбачає.

— Одіссею! Туди д твою через коромисло! Перестань займатися словоблуддям! Говори конкретно!
— Командоре, будова матерії (атомів та молекул) чужинців відрізняється від будови в нашому світі.
— Електрони не в той бік крутяться?
— Ви маєте рацію. Спин елементарних частинок у багатьох випадках не збігається, також їхня маса інша. І будова власне атомів інша. Якщо не вдаватися в подробиці, то будь-яка їхня броня відрізняється від нашої (іноді на краще, іноді на гірше). Навіть принцип дії зброї кораблів не збігається з жодним відомим у нашому світі.

Хоча ті вчені, які займалися вивченням зброї, вже в усьому розібралися. Все ж таки самим створити подібне, поки що не виходить. Але незабаром і це вирішиться. Я прошу дати дозвіл, доставити шматок нейтронної речовини, що залишилася від знищеного вами корабля чужинців. Вчені вважають, що навіть нейтронка відрізнятиметься від такої самої, але з нашого світу. Дослідники припускають, що можливо з урахуванням відмінностей у будовах матеріальних тіл, вдасться створити гібрид, який відрізняється від вихідних джерел. Зате з параметрами, які набагато перевершать донорів.

— Вважай, що ти отримав дозвіл. Але я поки що не почув нічого конкретного.
— Софія майже розібралася із блоками пам'яті, які ви їй віддали. Більшість інформації вже розшифровано та систематизовано.
Одіссей почав за допомогою голограм показувати та пояснювати. Мені це було не зовсім зрозуміло та природно не цікаво. А Лія, як заворожена, стежила за тим, що показував Одіссей, іноді просила сповільнити чи повернути трохи назад.

Наскільки я зрозумів, то і їй доводилося переосмислювати ті постулати, які втокмачили їй ще в підлітковому віці. Але вона не зациклювалася на тому, можливо таке чи ні. Вона просто вникала в суть і намагалася розібратися, не прив'язуючись до того, що знала, а приймала це все як нові і незвичайні знання.

— Одіссею, ти показував вихідні файли? Чи вже декодовані за зразками нашого світу?
— Звісно, ​​декодовані.
— А як виглядають справжні? — Одіссей для порівняння показав кілька файлів, декодованих і ні. Чужинські не містили жодних циферок чи літер. Там були якісь незрозумілі «ієрогліфи».

— Покажи чужі літери та їхні декодовані аналоги, — висвітлилося сотні різних значків і, що кожен із них означає, — зрозуміла. Тепер лише оригінали.
Замиготіли різні значки. Дивно, але я їх теж почав розуміти (адже я теж бачив результати декодування).
— Геро, а в них усі процесори працюють з набагато більшою швидкодією, ніж наші.

— Звісно. Адже наші навіть новітні процесори, які мають розрядність 128 знаків, поступаються швидкодією, тому що ми використовуємо лише 64-значну систему чисел. А вони використовують 256-значну. Це дозволяє їм обробляти інфу в сотні тисяч разів швидше. Але мені зовсім незрозуміло, чому практично немає такої величезної швидкості.

— Давай поцікавимося у Софії, — ми з Лією телепортнулися туди, де Одіссей обладнав для неї окреме робоче місце дослідника. Вона неуважно ковзнула поглядом, потім повернулася вже обдумано. Побачивши поряд зі мною Лію, дуже зніяковіла.
— Софіє, — навіть не звернувши уваги на збентеження Софії, поцікавилася Лія, — ви нам зможете пояснити, чому чужинці не мають швидкості обробки сигналів у сотні тисяч разів швидшої, ніж наші процесори? Адже, за ідеєю, у них швидкодія має бути колосальною. Чи на швидкодію впливає швидкість поширення сигналу?

— Я сама здивована. Швидкість звісно набагато вища за нашу, хоча такої, якою вона за ідеєю має бути, немає. Та й швидкість поширення сигналів далеко не гранична.
— Можливо, це пов'язано з будовою матерії? А якщо використовувати їхні системи обчислення та методику, але застосувати наші матеріали? — Софія кілька секунд бездумно дивилася на нас. Потім без жодних передмов та пояснень, розвернулася до нас спиною, і її пальчики зі швидкістю блискавки забігали по клавішах. Ми зрозуміли, що вона зачепилась за якусь ідею. Лія чудово пам'ятала, як Софія її діставала своїми вимогами, коли була на Горгоні, тому, взявши мене за руку, нечутно вивела з приміщення.

— Мене дивує, як вона спрацювалася з Одіссеєм, — здивовано промовила Лія, — адже Горгону майже «вбила». Але це вже у минулому. Я вважаю, що вчені дуже скоро зможуть створити такі гібридні пристрої, які в сотні разів будуть перевершувати параметри оригіналів. Ти молодець, що запросив учених із різних Всесвітів.
— Геро, в цьому не моя заслуга. Я лише виконавець. Ідея належить Неї, та її продовження – Бахуру. Це у них «залізна хватка» на всі новації.

— Я зараз мотнусь на Землю. Перевірю, роботу своїх заводів, дослідницьких центрів та зорієнтую їх на інші цілі. Саме: технологія виготовлення блоків пам'яті для бортових комп'ютерів. Одіссею, поділишся з ними необхідною інфою.
— Геро, для вас хоч зірочку з неба.
— Обманщики ви всі, — усміхнулася Лія, — колись мені твій командир обіцяв зірочку з неба, а отримала лише її зображення. Але все одно дякую.
Гера «випарувалася».

— Командоре, спроба несанкціонованої передачі, — спокійний голос Одіссея.
— Порушника до мене! — за мить один із вчених опинився поряд зі мною.
— Як фахівець у науці, ви ймовірно чудові, якщо вас сюди відправив ваш Повелитель. Але шпигун із вас нікчемний. Ось ви мені скажіть: навіщо ви дискредитували не лише себе, а й свого Володаря? Адже вся нова інформація доступна без обмеження кожному.

— Вибачте, якось випадково вийшло.
— Ну, так. Це ваш супротивник ненароком і цілком самостійно двадцять разів напоровся на ніж, а ви лише тримали цей ніж і нікого не чіпали.
— Який ніж?
— Зараз розберемося. Одіссею, негайно зв'язок з усіма Повелителями, науковці яких у тебе на борту! — миттєво висвітлилося понад сто шістдесят голограм.

— Шановні Повелителі! Вибачте, що відриваю вас від важливих справ. Чий це дослідник?
Повисла гнітюча тиша.
— Парвіт! Це ж твій! — вигукнув хтось із них.
— Так це мій, — підтвердив тремтячим голосом Повелитель, — що він накоїв?
— Шановний Володарю Парвіте, перш ніж я відповім на ваше запитання, я прошу відповісти на кілька моїх. Ви маєте претензії до флоту вільних жителів, які охороняють ваш Всесвіт?

— Які можуть бути претензії? Вони чудово справляються.
— Може, я особисто дав привід сумніватися у лояльності до вас?
— Шамане! Що ви? Я вам вірю більше, аніж собі.
— Повелителю, для того, щоб вам усім можна було в найкоротший термін освоїти все те, що нам вдалося отримати навіть не просто з чужого світу, а з чужого Дому, я запросив дослідників від кожного з вас. Жодна отримана інформація від вас не приховується, і для вас у вільному доступі. Чому ваш дослідник намагався провести з мого корабля несанкціоновану передачу? — Повелителі заремствували.

— Шамане! Я вам присягаюся, що такого завдання нікому зі своїх дослідників не давав.
— Вам Повелитель наказував шпигувати? — обернувся я до горе-шпигуна, — говоріть правду і нічого, крім правди!
— Ні, — прошепотів учений. Він не міг чинити опір моїй вимозі і щось приховувати.
— Хто вам наказав?
— Начальник охорони Повелителя, — миттю поруч з Повелителем Парвітом з'явився його начальник охорони, який теж належав до тієї ж цивілізації.

— Цей? — одразу ж поцікавився Парвіт.
— Вибачте, Володарю, це не він. Той схожий на монстра, — я не став чекати на продовження, відчувши величезну небезпеку для Повелителя. Накинув на вченого вогняні кайдани, а сам перемістився до цього Повелителя, зрозумівши, що тому загрожує смертельна небезпека.
— Одіссею, стережи цього горе-шпигуна, — встиг буркнути ще до переміщення.

— Повелителю Парвіте, де командир ваших Духів-охоронців? — Поцікавився я, тільки-но з'явившись поряд з Повелителем.
Парвіт покликав, і лиш той з'явився, я миттєво полонив його і приспав. Дух навіть закритися невидимкою не встиг. Дослідник, побачивши на голограмі поруч із нами монструозне тіло Духа, закричав:
— Він, він, він! Це він!