Частина 5. Дослідження

Ліч віддано чекав на мене в садибі.
— Все. Можна повертатись до своїх.
Але тут ми побачили велику групу місцевих віпів, що швидко наближались.
— Барине, дозвольте мовити слово, — попросив один із них, бухнувшись навколішки.
— Встати! Ні перед ким не опускайтеся навколішки! — гаркнув на всю горлянку Ліч на віпа, і той злякано підхопився. Я тим часом просканувала всіх. Ніхто з них унікальними здібностями не володів, хоча і були серед них напівкровки. Саме найсильніший із напівкровок і звернувся до Ліча. Але ж хитрун, моторошний хитрун. Поки підхоплювався, встиг окинути мене жадібним поглядом.

— Говори, що хотів.
— Барине, — віп уже забув мету свого приходу, його думками несподівано заволоділа я, — продайте мені цю жінку.
Ліч навіть закашлявся від несподіванки.
— З якого дива?

— Я не прошу подарувати, а пропоную купити її. Адже це аж ніяк не порушує законів садиби.
— Виступаєш за дотримання законів? У такому випадку ти знаєш, що їх видає барин і його слово у будь-якому випадку є законом.
— Так, знаю, — нахабно продовжив віп, — також знаю, що ви не по праву обіймаєте посаду барина, хоча і призначені самим князем. Я не бунтую, лише доводжу до вашого відома, що попереднього барина не ви здолали, а могутній боєць, один із ваших знайомих. Особисто ви слабші навіть за мене, — інші віпи задоволено загули.

— Хочеш кинути мені виклик?
— Ні. Що ви. Я не смію виступати проти князя.
— Гаразд. У такому випадку, щоб розсіяти усі сумніви, пропоную бій. Можеш взяти собі на допомогу друзів. Проте, якщо зазнаєш поразки, то пообіцяй, що більше ніколи не наводитимеш смуту.
— А якщо я переможу, то ця жінка буде моєю власністю.

— Я на таке не згоден, — обурився Ліч, а навколо почулися смішки, — і не тому, що боюся програти, а тому, що жінки мають такі самі права, як і чоловіки. Все лише за взаємною згодою.
— Мене навіть це влаштовує. Після того, як я переможу, вона сама за мною ув'яжеться.
Не знаю, чого сподівався віп. Ймовірно, просканувавши і не виявивши у Ліча сили, вирішив, що легко впорається.
— Любий, тільки не вбивай його, — попросила телепатично.
— Дурненька, чому я маю позбавлятися одного зі своїх підлеглих? Трохи пограюсь.

Це навіть не бійка була, а пародія на бійку. Звісно, якби такий бій відбувся, коли ми вперше тут опинилися, то Лічу було б важко впоратися з блискавичною швидкістю віпа. А зараз той був, як дитина проти дорослого дядька. Хоча в мене промайнули якісь підозри щодо нашої швидкості у дванадцятимірці та тривимірці. Щось мені здалося дивним, проте вловити різницю не змогла. Хвилин п'ять віп уперто намагався завдати удару, хоча всі його спроби були безуспішними. При цьому Ліч постійно тримав праву руку за поясом, демонструючи всім, що він цією кінцівкою навіть не захищається.

— Втомився? — Знущально поцікавився Ліч. Замість відповіді віп відчайдушно кинувся на нього. Але то була його остання атака. Ще в стрибку в нього виявилися переламані всі кінцівки. Він упав, не в змозі підвестися. Повисла могильна тиша, за мить почувся несамовитий крик від болю.
— Замри і не рухайся, — підійшла я до нього. Віп слухняно завмер, але гримаси болю не міг стримувати. Бажаючи довше помучити його, не поспішаючи склала переламані кістки та зростила їх, хоча біль не прибирала.

— Боляче? — співчутливо поцікавився Ліч, — хочеш, полікую і біль зникне.
Віп тільки й зміг, що кивнути. Тоді Ліч по черзі прикладав свою руку до місць пошкодження та прибирав біль. Загалом працював на публіку. Звісно, таких здібностей ніхто від нас не очікував. Та й зробити це все можна за мить. Але тоді не було б видовищності. Адже раніше ніколи переможець не займався лікуванням переможеного.

— Отже, повертаємось на початок. Ти хотів собі мою кохану жінку.
— Барине, ви сильніші, значить вона ваша, — перебив віп Ліча.
— Е, ні. Я її кохаю. Хоча згідно з моїми законами, силоміць утримувати її біля себе не можу. Якщо вона захоче, може безперешкодно піти до будь-кого з вас. Лисице, що вирішиш? — серед віпів почувся вигук здивування.

— Я так розумію, що для вас основний критерій – сила, а на почуття ви не звертаєте уваги. Як казав мій батько: з вовками жити – по вовчому вити. Я буду для того коханою жінкою, хто зможе мене перемогти у бійці. Крім оцього вискочки ще хтось мене хоче? Прошу вийти і не ховатись за спинами інших.
Від загальної групи відокремилось близько двох десятків віпів.
— І це всі сміливці? Інші бояться? Чи я така страшна? — знущально сказала, — тоді захищайтесь.

Ніхто й ворухнутися не встиг, як я блискавкою промайнула перед ними, і всі повалилися. Наступної миті пролунав несамовитий крик. У кожного був перелом кінцівки в одному й тому самому місці.
— Ну, дітки? Бажання не зникло?
Всі мовчали, як води в рот набрали, окрім тих віпів, які несамовито кричали від болю.

— Лисице, не треба чинити так жорстоко. Усі завмерли! — гаркнув Ліч.
Застигли не лише поранені, а абсолютно всі віпи. Тоді він не поспішаючи обійшов поранених, склав кожному поламані кістки, загоїв та прибрав біль.
— Вставайте! Ви ж до мене не валятись прийшли! Сподіваюся, урок засвоїли повністю. Відтепер спілка чоловіка і жінки, лише за взаємною згодою! Саме такий мій закон. Усі зрозуміли?!

— Так, барине, зрозуміли, зрозуміли, — відповідали в різнобій.
— Якщо до мене більше запитань немає, я вас більше не затримую. Вперед! Додому!
Віпи швидко розійшлися, на ходу обговорюючи незвичний закон нового барина. І лише після цього ми з Лічем, глянувши одне на одного, від щирого серця розсміялися.
— Повертаємось? — Я тільки кивнула. Громом влаштували чехарду пересування: час, простір, час. Але тільки-но повернулися до команди, відразу почули наказ на загальний збір. Як завжди, у батька на Одіссеї. Коли ми вдвох з'явилися, то всі вже знаходились на борту.

— Анжеліко, тобі дупу надерти?! Якого хрена ти поперлася на чужий корабель? Ти колись обурювалася, що тобі докоряють дитячим віком. Але зараз тобі понад двадцять тисяч років, а чиниш, як дитина! Дізнавшись про загибель чотирьох кораблів, нагряне цілий флот і рознесе на атоми планету, а разом із нею й наші світи, — обурювався батько. Інші мовчали, але всі з ним цілком погоджувалися.

— Стоп, стоп, стоп. Що це ви мені рознос влаштовуєте? По-перше, я виконувала наказ князя. Чи для вас наказ командира не має значення? У такому випадку вся наша команда Бойових Янголів уже не команда, а зграя бандитів, зброд напіврозумних істот, які не визнають наказів командирів!
— Лисице, чого ти розлютилася? — перебив Дум, — ти ж відчула, що ми всі кинулися тобі на допомогу. Але Шаман правий. Нічого тобі потикатися на чужий корабель.

— Думе, друзі, щиро дякую вам за допомогу. Я дійсно залишилася живою лише завдяки вам. Але спершу пропоную подивитися все, що зафіксував мій кокон, і що розповів князь. А потім мене штурхатимете, як вважаєте за потрібне.
— Запускай своє кіно, — сказав батько.

Усі уважно, затамувавши подих, дивилися. У шоці були здебільшого від розповіді князя. Тим більше, що тепер стало зрозуміло, яким чином Тріада та Дум потрапили до нашого світу. Всі пораділи, що кораблі виявилися не з чийогось флоту, а приватними мисливцям за головами. Проте чи всі це кораблі, чи лише частина, поки невідомо.

 *   *   *

— Вважаю, що двоє загиблих мисливців були фантомами, — впевнено заявила Нея.
— Цілком підтримую. Проте це не такі фантоми, як створюють Повелителі, — подав голос Бахур, — якщо ви кажете, що вони мертві, то треба терміново притягнути їх сюди та дослідити.
Без роздумів відправили по трупи Анжеліку з Каркароном. Незабаром вони повернулися, але лише з одним. Другого віпи встигли спалити. А після цього приступили до своєї пекельної та кропіткої роботи вчені та дослідники. Хоча перші результати з'явилися не раніше, ніж за рік. Надто ускладнювало дослідження те, що склад матерії не збігався ні з яким відомим науці.

Усім доводилося перебудовувати своє мислення і ті постулати, які вбиралися з дитинства. Паралельно з вивченням трупа намагалися розібратися з блоком пам'яті, проте абсолютно безуспішно. Анжеліка була весь час задумлива і засмучена через те, що за ціле десятиліття не змогли навіть визначити, як заживити цей блок, не кажучи вже про його вміст.

— Лисице, — вирішила підтримати під час чергового пікніка Нея, — пропоную змотатися в сьогодення і запросити сюди хоча б одного з моїх учених. Є там у мене справжній хист.
— Софія? — поцікавився Сокіл, а Анжеліка здригнулася, почувши ім'я своєї матері. І хоча Лисиця зараз у тисячі разів старша за свою матір (парадокс часу), але мама все одно залишається мамою.

— Неє, — зацікавлено промовила Лія, — чому лише Софію? Можна забрати всіх вчених, які займалися дослідженням чужинців на Одіссеї.
— Не думаю, що це хороша ідея, — заперечила ельфійка, — адже у нас цивілізації, які перевершують за розвитком будь-яку з теперішнього часу і то не можуть ніяк упоратися. А залишати рішення за недорозвиненими вченими, безглуздо.
Анжеліку така думка Тріади обурила до глибини душі.

— Ну, так. Як ті винаходи, що дозволили кріогенникам літати в сотні разів швидше, отже, таланти, а зараз, якщо у нас не виходить, то вони недорозвинені, — обурилася донька.
— Нея правильну ідею запропонувала, — підтримав Бахур, — за той невеликий час, що мої вчені перебували у Шамана, стався справжній прорив у науці та техніці. Я пропоную залучити цих вчених до досліджень. Тим більше, що вони здобули досвід роботи з чужинською технікою. Адже не має значення з якої цивілізації вчений: варварської чи високорозвиненої. Головне, щоб він мав талант дослідника, чудову інтуїцію.

— Робіть що хочете, — буркнула ельфійка.
— Я також за цю ідею, — підтримав Каркарон.
— Я так розумію, Повелителі хочуть своїх дослідників сюди притягнути, — посміхнувся дракон, — а чи не буде порушенням те, що вони потраплять у минуле?
— Драго, ми від цього нічого не втратимо, а зможемо швидше розв'язати непосильні завдання.

На тому й вирішили. Нея, Бахур і Каркарон летіли Велесом, щоб своїх учених прихопити, а я до вільних жителів, вмовляти інших Повелителів, щоб направили до мене тих самих учених. Пам'ятаючи про минуле відрядження та отримані результати, вони пропонували, крім тих, хто був раніше, додати і нових, але я це відразу ж відкинув. Незабаром ми вже були у себе.

Нея забрала своїх вчених до себе в цивілізацію, крім Софії, яка розмістилася з рештою дослідників на борту Одіссея, але в окремій каюті. Хоча невдовзі вона опинилася на кораблі в гордій самотності. Адже на планетах були професійно обладнані лабораторії, тому вчені швидко злиняли туди. Тільки Одіссей був дуже радий появі Софійки. За минулі тисячоліття мій кораблик зазнав значних змін, точніше, це вже був зовсім інший корабель, лише інформаційна, інтелектуальна частина зберігалася в його кластерах, і, природно, залишилися всі дані про його контакти з Софією.

— Одіссею, друже, ти мене забув?
— Софійко, як я можу забути свого друга?
— Ти знаєш, чому пані Нея наказала припинити всі дослідження та привезла мене з рештою дослідників сюди?
— Звісно, ​​знаю. Схожі проблеми тобі вже доводилося вирішувати. Пам'ятаєш блок пам'яті чужинців?
— Ще б не пам'ятати. Я раніше не зустрічалася ні з чим подібним.

— Зараз теж є подібний девайс із корабля чужинців. Тільки виникла велика проблема. Матеріал виготовлений у макросвіті. Звісно атоми і молекули теж відрізняються від звичних. А потрібно, якнайшвидше заживити цей пристрій і отримати всю інфу, яка є в ньому. Але будь-яке виготовлене джерело живлення не бажає працювати, тобто на нього немає жодної реакції. Енергія не бажає впливати на цей прилад.

— А де його знайшли?
— На космічному кораблі в макросвіті.
— Я можу там побувати?
— Не знаю. Із цим запитанням до Шамана.

Софія все ж таки вмовила, що їй необхідно особисто побувати в макросвіті. Я погодився, але попередив, що лише на дуже короткий час. Софія вже разів сто побувала в дванадцятимірці і вчепилася за якусь ідею, проте на практиці нічого не виходило. Дослідники завжди мали найсвіжіші новини про чужинський блок, але билися, як риба об лід. Якось Лисиця з'явилася на борт Одіссея і зайшла зі мною до Софії. Та невдоволено озирнулася, але все ж стримано привіталася.

— Здрастуйте.
— Доброго здоров'я, Лисичко, — привітався Одіссей, ніби й не вітав її кілька хвилин тому.
— Доброго дня, мамо.
Софія уважно подивилася на доньку, намагаючись згадати щось, що вислизало з пам'яті.
— Анжеліка? — напівзапитливо, напівствердно промовила. Потім із плачем кинулася до неї, — доню, люба, вибач мені.

Незважаючи на всі установки та стирання пам'яті, ніщо не змогло заглушити материнську любов. Я не став їм заважати. Лише за годину трохи вщухли пристрасті.
— Мам, а я теж намагалася запустити цей чортовий блок пам'яті, але так і не змогла ні за що зачепитися.
— Доню, є в мене одна ідея, але її можна здійснити лише там, звідки хтось притягнув цей блок.
— Я ж його й здобула. Вкрала з ворожого корабля, хоча при цьому мало не загинула.
— Навіщо так ризикувати?

— Це все у минулому. А зараз його потрібно запустити і чим швидше, тим краще.
— Гадаю, ми його тут не зможемо оживити. Лише у тому вимірі, де він виготовлений. А визначення та дослідження матеріалу, з якого його зробили, потрібно доручити суто хімікам, а не розробникам зброї.

— Щодо хіміків, підказку прийняла до уваги, дякую, обов'язково займуться. Все ж таки його не можна запускати в макросвіті. По-перше, може спрацювати функція самознищення. По-друге, якщо поблизу з'явиться хтось із ворогів, то миттєво всю електроніку виведуть з ладу. Як це роблять, доки не знаю. По-третє, фактор часу. Кожна хвилина перебування в макросвіті дорівнює десяти в тривимірці.

— Розумієш, дочко, я, звісно, з'ясувала, що будова матерії макросвіту відрізняється від нашої. Хоча не уявляю, як ми не гинемо, вдихаючи те повітря. Але це не має значення. Необхідно там збудувати приміщення, замасковане електромагнітним полем планети. Так само, як вчинила пані Нея на Марсі. Мені здається, що це можна зробити на великій глибині. Звісно в тій споруді будь-яка електроніка не буде пошкоджуватися. А щоб не спрацювала функція самознищення, необхідно девайс розібрати. Не розкурочити, а саме розібрати, не пошкоджуючи. Тим більше, що вже визначили, де саме в ньому осередки пам'яті. Потрібно акуратно їх відокремити один від одного. У випадку, якщо під час дослідження спрацює захист, то знищиться лише частина інформації, інші можна спокійно досліджувати. На жаль, третій пункт щодо часу нам непідвладний. Хоча для того, щоб мати достатньо часу, можна використовувати машину часу.

— Мам, вірно міркуєш. Але невже ти не здогадалася, що ми зараз у минулому?
— Тоді виходить, що в макросвіт мене возили в майбутнє відносно часу, в якому ми перебуваємо нині?
— Звісно. Мамо, хоч і кажуть: час — гроші, але я пропоную тобі трохи відволіктися і подивитися на мою цивілізацію.
— Твою цивілізацію?
— Так, ти зрозуміла правильно. Незважаючи на те, що ти мене народила, а не навпаки, я в даний момент значно старша за тебе. І заснувала зі своїм коханим цивілізацію понад двадцять тисяч років тому. А нині наших нащадків налічується щонайменше десять мільярдів. І вони розселилися на п'ятьох планетах.

— Виходить, що я для них прапрапрабабуся.
— Не хочеться старіти? — усміхнулася Анжеліка.
— Я не можу собі цього уявити.

З'явився Ліч і вони втрьох урвали знайомити Софію з нащадками. Лише за тиждень вона повернулася на Одіссей і завзято взялася за дослідження. Анжеліка пропонувала їй свої досконалі лабораторії, проте залишати друга Софія категорично відмовлялася. Все ж таки Лисиця прислухалася до порад матері і кілька разів використовували, як робочу силу, командирів вільних жителів, щоб у садибі на великій глибині обладнати замасковане приміщення.

Віпів не стали залучати до робіт. Навпаки, на час робіт у цьому місці активували максимальної сили вуаль неуважності, щоб навіть найменшої підозри не виникло. Пройшло не менше року, поки вдалося створити необхідне джерело живлення. На жаль, при переміщенні в тривимірку воно переставало працювати. Блок пам'яті все ж таки розібрали на складові і по черзі відправляючи в макросвіт, отримували інфу.

Хоча завжди пам'ятали про функцію самознищення. Дійсно, одна з лінійок пам'яті, при підключенні джерела живлення, вибухнула. Але ніхто не постраждав. Поступово починали змінювати напрямок дослідження для того, щоб розшифрувати отриману інфу. Для цього побудували в тривимірці біля однієї з зірок спеціалізований супутник найбільших розмірів, який не поступався за розмірами невеликій планеті.

Наші лінійки пам'яті мали надто малий обсяг та швидкодію, щоб забезпечувати роботу такого монстра. Почалися посилені пошуки методів, як збільшити їх обсяг і прискорити обробку інформації. У мене створювалося враження, ніби нам у двадцятому столітті вдалося зняти блок пам'яті з Одіссея, і за допомогою тих слабких можливостей і занадто низького рівня знань намагалися його привести до працездатного стану.

Анжеліка почала займатися дослідженнями у парі з матір'ю. Навіть дивно. Адже Софія дослідник-одинак. Вона більше нікого не визнавала, але з донькою спрацювалися. Я не став пхати до них свого цікавого носа. Тим більше, що в них почало виходити. Хоча все одно дуже туго йшло. Змінювали майже всі поняття про матерію, як таку. На садибі активно працювала підземна лабораторія. Поки що ніхто не прилітав, а запущені на орбіту нові розвідзонди, виконуючи наше завдання, як не намагалися, але виявити підземну лабораторію не змогли.

У тривимірці в минулому, де ми жили, пролетіло вже ціле століття. Відсотків вісімдесят інформації з блоку пам'яті успішно скопіювали. Близько двох відсотків втратили безповоротно (вибух). Тепер більшість вчених працювали над розшифровкою. Найлегше піддалися декодуванню дані щодо екіпажу, який складався лише з командира.

Корабель допомагав створити двійника, який міг залишати межі корабля, поки оригінал залишався на борту. Або навпаки. Фантом залишався на борту, а командир міг вільно кудись злиняти. Двійник мав матеріальне тіло, а все інше: одяг, зброя — наполовину фейкове. Тобто командир керує фантомом, який може захищатися та атакувати, навіть стріляти та вбивати. Але якщо оригінал помирає, то від двійника залишається лише мертве тіло, а все інше зникає.

Виходячи з цих відомостей, ми зрозуміли, що тоді до центру управління телепортувалися двоє справжніх інопланетян, а двоє — фантоми (їхні оригінали залишалися на кораблях, ймовірно, з метою безпеки). Коли Духи знищили кораблі разом із екіпажами, то фантоми перетворилися на трупики. Анжеліку на кораблі атакував не командир, а фантом. Справжній інопланетянин разом із жінкою був зв'язаний кайданами та павучими тенетами. Тому при вбивстві фантома не було душі та крові. Виходить, що ми тривалий час вивчали не труп інопланетянина, а лише його образ, створений кораблем. Ліч вже розкатав губу, отримати зоряні карти Всесвіту. Чи вийде — вилами по воді писано.