Частина 14. Мирний переворот

Частина 14. Мирний переворот

Телепортувалися у свою ложу (для мене та Лії було відведено спеціальне місце в амфітеатрі арени). Цю ложу ніхто не займав, навіть якщо ми були відсутні. Але майже всі місця дійсно дійсно виявились зайняті.
— Генерале, мені незрозуміло. Нея не виступатиме, а буде лише судити. До чого вона має підготуватися?

— По-перше, форма рефері має бути згідно з вимогами, а її для Неї потрібно виготовити. По-друге, якщо є інші бійці, які також бажають судити, то між ними проходить по два поєдинки. Один на краще знання правил змагань, а другий – бій. При цьому бій може бути суто символічним, а може бути з фулконтактом, залежно від того, як претенденти між собою зможуть домовитися чи ні. Іноді буває, що за право судити змагання бої проходять значно важчі та жорстокіші, ніж власне в учасників змагань. До речі, ці бої бувають набагато цікавішими за самі змагання, бо судять завжди бійці з величезним досвідом боїв, як у теорії, так і практично.

Незабаром ведучий оголосив, що починаються бої претендентів на роль рефері. Двадцять осіб бажали судити змагання. Теоретичні знання визначали роботи за відповідями претендентів (це мені нагадувало іспит з правил дорожнього руху у 20-21 столітті, але тільки без підстав). Лише у двох не виявилось жодної помилки: у Неї та ще одного претендента. Вони заробили по двадцять очок. Тепер прийшла черга справжніх боїв. За кожну перемогу претендент отримував одне очко. Раптом Нея підняла руку. Запанувала тиша, така, що й муху було б чутно.

— Увага всім претендентам! Щоб не витрачати зайвого часу, я пропоную претендентам провести бій зі мною всім одночасно. Ви можете битися, як кожен сам по собі, або як напарники, як команда проти мене. Фулконтакт. Якщо я програю хоч одному з вас, то вибуваю з претендентів. Хто за!? — абсолютно всі підняли вгору праву руку, хто з мечем, хто з луком.
— Чудово. Значить заперечень немає. Робот-суддя ми всі чекаємо вашого сигналу.
Мда. Оце заявочка! Та й виглядала Нея чарівно. Вона єдина з усіх була не в броні, а в костюмі рефері. У принципі це не заборонялося (одягати завчасно), але для суперників це був виклик.

— Увага всім глядачам! — почувся голос Вахтанга, — сьогодні в нас безпрецедентний варіант відбіркових боїв. Претендент на рефері Вірінея проводить одночасний бій з іншими претендентами. Але в разі поразки в цьому єдиному бою вона вибуває і їй зараховуються поразки від кожного. Після цього бої проводяться, як зазвичай. Якщо ж Вірінея виграє, то одразу стає рефері. У такому разі сьогодні бої за звання рефері більше проводитися не будуть. Робот-суддя, приступайте!

Тільки-но пролунав сигнал початку бою, в Нею полетіло близько десятка стріл, а ще десяток бійців із піднятим для нанесення удару мечем та броньованим щитом в іншій руці кинулися до неї. Жодна зі стріл не досягла своєї мети. Кожна була ідеально роздвоєна мечем Арихонів і обидві половинки поверталися до тих, хто їх випустив, але нікого не поранили і не вбили. Половинки стріл пронизували сагайдак хрест-навхрест, не даючи можливості витягнути з нього більше жодної стріли. Ті бійці, що кинулися до Неї з мечами, так і не добігли, зупинившись у подиві. У кожного в руках від меча залишилося лише руків'я, а їхні мечі забрязкотіли шматочками по пластиковому настилу. Від щитів теж нічого не залишилося. Міцна (хоча й тонка) броня щитів виявилась пошматованою, як цигарковий папір. Можна сказати, що за секунду зброї не зосталось ні в кого, крім Неї.

Тоді вона встромила свій меч у пластикове покриття арени до самої рукояті і прийняла бойову стійку. Наступної секунди Нея могла закінчити бій, уклавши всіх супротивників, але вона почала гратися з бійцями, як кішка з мишкою. Мені згадалося, як я проводив перший бій із десятком бійців за право бути послом. Але то був дитячий лепет, порівняно з боєм Неї. Вона робила запаморочливі сальто, вистрибувала з повного оточення. Одним словом, займала собою всю арену протягом хвилини. Усі вже дихали, як загнані коні, а вони ніби й не починала.

— Ну, що, дітки?! Побігали?! А тепер відпочиньте! — моїм методом больового шоку, знерухомила всіх. Медроботи були на поготові, та на арену не виходили, бо ніхто з бійців не падав. Глядачі вирували. Такого не було за весь час існування Атлантиди.
— Перемога зарахована?! Чи я маю їм поламати руки або ноги?
— Вірінеє! — почувся голос Вахтанга, — вам зараховано повну й беззастережну перемогу. Ви сьогодні впевнено заслужили право судити поєдинки. Але будьте так ласкаві, поверніть можливість рухатися вашим супротивникам.

— Без проблем, — вона спокійно обійшла всіх і, лише торкнувшись певної точки на тілі, «повертала до життя» своїх суперників. Не обійшлося без неприємностей. Один із супротивників, отримавши можливість рухатися, кинувся на Нею. Тепер дівчина вже не церемонилася. Ухилившись від нападу, вона непомітним рухом переламала йому гомілку. Швидкість удару виявилась настільки блискавичною, що навіть камери спостереження не змогли зафіксувати її удар. А цей нахаба з криками покотився по підлозі арени. Його одразу ж відтягли медроботи. І лише зараз глядачі наче прокинулися, почалися овації. Які не змовкали кілька хвилин, не зважаючи на спроби організаторів продовжити намічену програму.

— За напад після закінчення бою, Марів дискваліфікується навічно, — пролунав по каналах зв'язку голос Вахтанга, — відтепер він не має права виставляти свою кандидатуру на звання рефері.
Це оголошення глядачі зустріли новим сплеском овацій.

Судила Нея чудово. Бачила і фіксувала такі удари, які бічні судді виявляли лише після виставленої Неєю голограми. Якщо в боротьбі за право судити, бій проходив зі зброєю, то змагання велися в рукопашному бою. З огляду на те, що кожен бій тривав не більше хвилини, все відбувалося дуже динамічно. Навіть дракона захопили ці бої. Відчувалося, що він скучив за такими розвагами. А бої з кожним разом ставали крутішими. Тому, що слабші вибували і залишалися найсильніші.

Фінал. До фіналу дійшов генерал Рустам та заступник керівника спортивної федерації Іо. Бій виявився захоплюючим. Відчувалося, що противники близькі за силою. Але мені чомусь здалося, що Рустам не показував своєї справжньої сили, а грав на публіку. Секунд за десять до кінця бою він провів пару блискавичних прийомів, а останнім (задушливим) змусив противника здатися.

Щойно закінчився бій, як Лія вистрибнула зі своєї ложі на арену. Пролетівши близько п'ятдесяти метрів і перекинувшись у повітрі кілька разів, вона м'яко опустилася поруч із Рустамом. Глядачі завмерли. Такого запаморочливого піруету не міг ніхто зробити. І хоча всі знали, що Лія має силу, яку ніхто не міг подолати, але такого польоту ніяк не очікували.

— Шановні жителі Атлантиди! — пролунав, посилений засобами зв'язку, голос Лії, — я від щирого серця вітаю справжнього воїна, переможця змагань, генерала Рустама. А також пропоную, щоб він керував не лише військами Атлантиди, а й усією Атлантидою.
— Ліє, а як же ви? — спробував заперечити Рустам.
— Хвилинку, генерале. Дозвольте мені договорити. Шановні жителі! Настав час розповісти трохи про себе. Я розповідатиму те, про що ви всі й не здогадувалися. Я й Олекса – ваші нащадки. Наш космічний корабель Фаетон (про який багато хто з вас знає) потрапив у часову яму, ми провалилися на 6500 років у минуле і таким чином опинилися серед вас. Деякі поважні люди того часу, коли ми з'явилися в Атлантиді, ще живі, хоча вони вже досить старенькі. Ось, що було на місці нашого острова, коли ми з Олексою опинилися тут.

Виникла величезна голограма, що демонструвала селище, обнесене частоколом. Вершники, одягнені в шкури. Потім показався початок будівництва міста, яке поступово розросталося. Поява транспорту, перші будинки і щасливі мешканці, які отримали квартири з усіма зручностями (порівняно зі стійбищем – це казка). Місто росло, змінювалися звички і спеціальності городян. І нарешті вигляд міста, яким воно стало зараз.

— Люди! На всі ці зміни, що ви побачили за кілька хвилин, знадобилося понад двісті років. Увесь цей час ми з Олексою намагалися вберегти жителів Атлантиди від спустошливих та кривавих воєн. Весь цей час нас наполегливо розшукували наші друзі, наші сучасники. Одному з них це все ж вдалося. Драго! Прошу вас сюди! — дракон в образі генерала Тора виконав той самий пірует, що й Лія, і став поруч із нею, — а зараз нам з Олексою потрібно повертатись у наш час. Я вважаю, що тепер вами буде мудро керувати генерал Рустам.

— Ліє, навіщо ви нас кидаєте? Залишайтеся з нами і керуйте далі Атлантидою, збільшуючи її могутність, і ведіть нас до процвітання, — Рустам опустився на одне коліно перед Лією.
— Підніміться, генерале Рустам, — Лія підняла з коліна генерала, — відтепер ви керуєте нашою країною. Мудро керуйте Атлантидою. Прошу всіх подумати і, можливо, хтось забажає сім'ями розселитися по всій Землі. Але ніколи не забувайте, що ви всі родом з Атлантиди.
— Ліє, невже у нас в Атлантиді все так погано, а у вашому часі все чудово, що ви залишаєте нас?
— Генерале, не сипте мені сіль на рану. Мені й так важко розлучатися з вами.

— Шановні жителі Атлантиди, — вклинився в розмову Драго, — я вас розумію, але зрозумійте і ви Лію. Тут, у вашому часі всього лише одна країна. Навіть не вся планета, а лише окрема країна. І нехай вона високорозвинена і прекрасна, але це всього лише країна. А у своєму часі генерал Лія є начальником штабу Альянсу багатьох цивілізацій, — дракон запустив голограму, показуючи нараду Альянсу, де були присутні понад тридцять різних цивілізацій. Почулось захоплене зітхання Рустама.

— Ви лиш уявіть собі: ЦИВІЛІЗАЦІЙ! Не окремих країн, а цілих цивілізацій. І як ви гадаєте, ворогуючий альянс не скористається відсутністю геніального полководця генерала Лії? Як результат, можливе знищення цивілізації Землян. Невже ви бажаєте знищення своїх онуків, своїх нащадків?
— Ліє, мені і віриться, і не віриться, що таке можливо. А чи не підстава це? Може вас силою примушують піти від нас? Так ми всі станемо на ваш захист, — Рустам лише зробив непомітний рух, і всі бійці вискочили на арену.

— Ні, мої рідні. Ні, Рустаме.  З власної волі хочу повернутися. Усе, що розповідав старійшина Драго — дійсно правда. Як же вам довести? — Лія замислилась.
— Ліль, зараз роботи витягнуть на арену каменюки, — звернувся я телепатично до Лії, — покрути їх.
— Гаразд. Я зараз доведу, що мене силою неможливо змусити. Де там роботи з гранітом?

Роботи витягли на арену кам'яне «яйце» близько десяти метрів у діаметрі й завдовжки теж не менше десяти. Та відшліфований паралелограм (розміром 2м на 2м і заввишки 1метр). Коли роботи відійшли, Лія простягнула руку до кам'яного «яйця», яке підвелося і стало на вістря. Потім показала рукою вниз, і воно почало повільно прогрузати. Коли на поверхні залишилося приблизно половина цього «камінчика», Лія наказала:
— Бійці, щоб у вас не виникало сумнівів, попрошу підійти й переконатися, що це справді граніт, — усі підійшли, помацали, дехто навіть висікав іскри мечами, — тепер попрошу взятися за руки довкола каменя, але впритул.
Кілька бійців «обійняли» цей камінь.

— Тримайтеся один за одного міцніше, — Лія за допомогою телекінезу підняла камінь із бійцями, що повисли на ньому, приблизно на метр над поверхнею і почала розкручувати. Бійці насилу тримали один одного за руки, а їхні тіла від відцентрової сили були майже горизонтальні. Хтось не витримав і розчепив руки. Дракон (точніше генерал Тор) усіх встиг підхопити і плавно опустити на землю. Тоді точно таким же піруетом перелетів і я до них.
— Одну хвилинку, Ліє. Дозволь я трохи познущаюсь з каменюки.

Розкрутив цей камінь, як гіроскоп, потім в інший бік. Миттєво зупинив, потім зруйнував його на дрібну крихту. Дехто підходив і пробував на дотик.
— Хлопці, а відійдіть у бік, — через деякий час із цієї гранітної крихти вийшла «сніжка». Коли всі доторкнулися, переконалися, що крихта знову перетворилася на гранітну кулю, надав цьому камінчику руху, і він упав далеко в море.
— Генерале Лія, дайте мені будь ласка свій меч, — попрохав дракон. Лія зняла з пояса меч, стала на одне коліно й урочисто простягнула двома руками меч. Тор узяв меч, уважно оглянув його.

— Шановні жителі Атлантиди! Кожен із вас переконався в силі вашої Лії. Сила ваших нащадків величезна! Олексо, встроміть ваш меч у цей камінь!
— Але це неможливо, — промайнула думка в Рустама. А я спокійно підійшов до цього кам'яного паралелепіпеда і легко загнав у камінь свій меч до самої рукояті.
— А ось тепер починається найцікавіше, — продовжив Тор, — спробуйте його звідти дістати. Хоч поодинці, хоч усі разом.
Бійці жваво кинулися діставати меч із каменю. Добре, що Рустам лише спостерігав, а не став смикатися, як інші. Пробували навіть своїми мечами виколупнути, але все марно.

— Досить мучитися. Олексо, можете забирати свій меч, — я, майже не напружуючись, вийняв меч, — усі побачили?! Тоді дивіться! — він встромив меч Лії в камінь теж по саму рукоять, — якщо серед вас знайдеться герой, який зможе цей меч вийняти, тоді він зможе правити всім світом. А зараз вами керуватиме, як сказала Лія, шановний генерал Рустам. Вільні жителі Атлантиди! Шануйте його і виконуйте все, що він накаже. Це ваш час, він належить вам, використовуйте його з розумом. Лія ж, ваш нащадок. Вона потрібніша у своєму часі. Тож давайте влаштуємо їй пишні проводи! Гуляємо! А цей камінь нехай поки що спочиває вдалині, — під впливом Драго камінь піднявся на кілька метрів, а потім, наче випущений із пращі, зі свистом зник з очей.

Драго, Лія, Нея і я злевітували та повернулися в нашу ложу. А рядами глядачів пронісся захоплений шепіт. Після цього роботи швидко змінили вигляд арени, перетворивши її на сцену. І почалися пісні й танці. Уже з півгодини йшов цей концерт, коли в моїй голові зазвучало телепатичне попередження Фаетона:
— Командоре, на об'єкт 863 можливий напад.
— Покажи агресора, — так само телепатично відповів Фаетону. Взагалі-то хороша річ телепатія. Я сидів на концерті й подумки розглядав військо, що наближалось до нашої шахти з видобутку ванадію. Для нас небезпеки це не становило, але ті кілька тисяч бійців знайдуть свій останній притулок у вигляді обгорілих вуглинок перед територією шахти. Не хотілося б зайвих смертей, та й нічиїх смертей не хочеться. Та коли поруч перебувають Драго і Нея, приховати практично нічого не вийде.

— Олексо, може потрібна допомога? — стурбовано поцікавився Драго.
— Чим ви зможете допомогти? Тут необхідні перемовини.
— Егей! Це ще що таке! Чому ви щось вирішуєте без мого відома? — обурилася Лія.
— Сонечко, Фаетон попередив, що на 863 шахту можливий напад. А відволікати Рустама не хочеться. Усе ж це його зоряний час. Навіщо затьмарювати?
— А самому мотнутися не судилося?

— Тоді зірветься наш із тобою прощальний танець.
— Дозвольте мені телепортуватися і провести перемовини, — наївно запропонувала Нея.
— Генерале, якщо ви довіряєте Неї, то дозвольте їй вирішити цю проблему.
— Навіть не знаю. Вона ніколи не вела перемовин.
— А якщо я буду з нею?
— Старійшино Драго, вам же не можна битися. А зі слабаками або з тими, хто відмовляється від бою, жодних перемовин не ведуть. Можна, звісно, попрацювати магією, але з плином часу вона розсіюється і тоді буде ще гірше.

— Генерале, я з Неєю буду тут спостерігати ваш танець. А на перемовини відправимо наших фантомів. На зразок того, що Олекса залишав у Назоферів.
— Але їх можуть розкусити. До того ж ними потрібно керувати. Крім того, вони активні на невеликій відстані від корабля чи човника.
— Варваре, то було раніше. А зараз у вас із Неєю інші можливості. Ваш фантом нічим не відрізнятиметься від справжнього реального тіла. Відстань теж не перешкода. У межах зоряної системи можна вислати, куди завгодно.

— Цікаво, цікаво, — раптом поруч із нами з'явився ще один генерал Тор і ще одна Нея. Відрізнити їх від оригіналів неможливо. Лише наше загострене відчуття могло вказати, де фантоми.
— Тоді, вперед! Успіхів! Нехай вам щастить! — фантоми зникли.

 *   *   *

Дипломатія Неї.

Цікаве відчуття роздвоєння. Я знаходилась у двох тілах одночасно. Продовжувала сидіти й дивитися концерт, водночас з активованою невидимкою телепортнулася з Драго на шахту. Потім злевітували згідно з підказками Фаетона, до війська, що наближалося. Дійсно готувався руйнівний напад на шахту. У складі війська було десяток баліст для метання на великі відстані. До того ж планувалося метання запалених бочок із порохом і горючою сумішшю. Дозор, звісно, було вислано вперед, згідно з усіма військовими законами. Але вершники пересувалися відкрито, увірувавши у свою силу, і перекидалися жартами один з одним.

— Неє, що збираєшся робити?
— Якщо вони атакують шахту, то нам це ніяк не зашкодить, а ці кілька тисяч бійців загинуть. Потрібно брати заручника і телепортуватися до їхнього правителя для перемовин. Хоча, наскільки мені відомо, то шейхом цієї країни встановлені жорстокі закони. Вони ніколи не відступають, навіть якщо зрозуміло, що загинуть усі. І самі в бою полонених не беруть. Цей шейх захопив і підпорядкував собі всі довколишні країни та племена. Його покійний батько колись атакував одну з наших шахт. Поки Олекса вів перемовини з нападниками в іншому місці (за кілька тисяч кілометрів звідси), автоматичним захистом усе військо шейха було знищено. Не беруся стверджувати, але здається Олекса навіть не став намагатися вести з ним перемовини. Хоча більше з їхнього боку нападів не було. Тепер же кермо влади опинилося в одного з його синів. Новий правитель насамперед розправився зі своїми братами, а потім почав розширювати володіння. І наша шахта опинилася на захопленій території.

— Може їх за допомогою магії повернути назад?
— Лія наказала провести перемовини, а не скасувати атаку на шахту.
— Тоді дій, як вважаєш за потрібне. Беремо заручника і телепортуємося для перемовин.
— Телепорт хороша справа, але нам потрібно дістати десь коней.
— Навіщо?

— До піших парламентарів немає довіри.
— То в чому проблема? Можемо створити ще по одному фантому у вигляді коня. І будемо їхати на собі. Та й не вийде по-іншому. Мене не витримає жоден земний кінь. Хоч я і набув вигляду землянина, але вага залишилася колишньою. Ця вага однакова і для оригіналу, і для фантома.
— Фаетоне, ти вже обробив їхню мову? Я хочу володіти їхньою мовою досконало.
— Виконую.

— Нея, ви дуже неуважні. Ви чули, про що вони говорять між собою?
— Звичайно.
— І ви їх не розуміли?
— Йома йо! Я навіть не звернула уваги, що вони спілкувалися іншою мовою. Але коли я могла вивчити їхню мову?! Я ж її не вивчала! Раніше навіть не чула.
— Тепер немає потреби вивчати невідому мову. Варто лише трохи послухати й достатньо.
— Такого я точно не передбачала. Замнемо це питання для ясності. Брати в заручники простого воїна безглуздо. Візьмемо командувача.
— Неє, я забираю командувача разом із його конем, — запропонував Драго, — а ви накрийте військо силовою пасткою. Мій корабель дозволить посилити захисний купол. Після цього телепортуйтеся до правителя, а я за вами. Створюємо фантоми у вигляді коней і лише після цього деактивуємо невидимки.

— Зрозуміла, — накривши все військо силовою пасткою, телепортнулася до палацу шейха. За мить Драго опинився поруч. Створила фантом у вигляді коня. Цікаве відчуття, коли сидиш сама на собі. Нонсенс, дивно, але можливо. Лише встигли деактивувати невидимки, як у палаці почалася паніка. У нас полетіли сотні стріл. Хоча їхній політ виявився незвичайним. Не долітаючи до нас метрів двадцять, стріли, наче натикалися на стіну або силове поле і падали на землю.
— Драго, це ви активували захисне поле?
— Неє, це спрацьовує автоматичний захист від нападу в наших молотів. Їх не обов'язково тримати в руках і намагатися відбивати атаки. Захист справді схожий на силовий, але заснований на інших принципах.
— Хто це до нас завітав? — падишах (чи шейх) напівлежав на подушках, одягнений у багатий парчевий халат, з шикарною чалмою на голові. Зовні спокійний, але всередині в нього все клекотало.

— Як ця жінка посміла потривожити мій спокій? Ех, її б зараз поставити навпочіпки і вдути по самі помідори! А потім сотню батогів, щоб знала своє місце, — промайнула в нього думка, — хоча цілком можливо, що цей воїн вирішив мені її подарувати.
— Шановний шейху! Я дипломат від Атлантиди. Це мій охоронець, — я вказала на Драго, — а ваш командувач потрапив до нас у полон. Наш командувач військами і повноважний правитель Атлантиди генерал Рустам дуже незадоволений тим, що ви вислали військо для нападу на нашу територію.
— Вашу територію?! — уже не стримав емоцій шейх, — як ви посміли?! Це моя територія, я її відвоював!

— Пропоную вам не підвищувати на мене голос. Уся ваша армія, послана вами для нападу, зараз перебуває в нас у полоні. Одного з полонених, а саме вашого командувача, ми доставили до вас. Ми не бажаємо зайвих смертей тому не знищили вашу армію, а лише полонили.
— Жінко, як ти смієш мені перечити?! Лучники! Вбити їх! — у нас полетів град стріл, але жодна не досягла мети.
— Шейху, рішення неправильне. Навіть не мій охоронець, а я особисто могла б перебити всю вашу охорону, — нам назустріч вибігло близько двох десятків воїнів зі щитами і ятаганами. Шейх лише кивнув у наш бік, і вони понеслися з люттю до нас. Не встигли вони зробити кілька кроків, як усі щити розсипалися, порубані на дрібні частини. Від ятаганів залишилися лише рукояті, а одяг, що виконував роль броні, почав сповзати вниз, розрізаний на частини.

— Я ж ясно сказала. Силою вам нічого не вдасться вирішити, лише мирні перемовини.
— Я з жінками перемовин не веду. Хоча, якщо підеш до мого гарему, то, можливо, я й не нападатиму на ваші крихітні поселення.
— Можливо? Що стосується мене у вашому гаремі, то я можу сказати лише, що з таким тупоголовим ідіотом я і срати поруч не сяду.
— Неє, — зазвучав у голові голос Драго, — це вже не дипломатія. Тримайте себе в руках.
— Спокійно, старійшино. Я знаю, що роблю, — у цей час шейх схопився і оголив чи то шаблю, чи то ятаган.
— Жінко, зараз ти помреш.
— Повелителю! Не треба! Вона вас може вбити! — закричав у розпачі полонений командувач. Але шейх його не послухав. Це було великою-великою помилкою. Залишивши його без зброї і без штанів, схопила шейха за горло.

— Який з тебе повелитель? Якщо ти не розумієш, що перед тобою не просто жінка, а дипломат країни, яка може за хвилину знищити тебе разом з усіма твоїми військами. І при цьому не втративши жодного бійця, — я кинула його на землю, — стань на коліна перед представником Атлантиди!
Шейх упав на коліна і почав відбивати поклони.
— Запитання до тебе, — повернулася я до командувача, якого відірвали від його війська, — чи гідна бути повелителем людина, яка стоїть на колінах?
— Ні.

— Гаразд. Збирай всіх бійців, які є в палаці.
— Слухаюся, пані.
— Я тобі не пані, а дипломат країни, яка називається Атлантида.
— Зрозумів, пані дипломате, — він пришпорив коня і мотнувся збирати бійців. Коли вже перед нами стояв стрій воїнів, які нічого не розуміючи і зі здивуванням спостерігали, як їхній повелитель стоїть перед чужоземкою на колінах і постійно кланяється, вирішила вчинити по-свинськи.

— Дай мені батіг, — наказала командувачу. Той під'їхав, і як меч, урочисто, двома руками віддав мені свій батіг. Я першим ударом розсікла на дупі шейха одяг, який одразу ж сповз вниз. Він намагався прикритися, але нічого не виходило. Потім, сидячи в сідлі, зробила десяток ударів, все ж довелося дуже точно контролювати силу удару (оскільки в цей момент почався танець Лії з Олексою і вся увага зосередилася на їхньому чудовому танці). Контролювати так, щоб було боляче і не розсікти до кістки. Шейх кричав, як різаний.

— Я так розумію, цей раб, — кивнула на шейха (уже колишнього), який корчився від болю, — не гідний бути вашим володарем, — бійці задоволено загуділи, — скільки у вас ще військ і де вони? Хто ними керує?
— Усі війська підпорядковуються мені. Гвардія перед вами. Половина військ йшла на знищення ваших земель. Решту розподілено переважно на захоплених територіях.
— Війська тобі підкоряються беззаперечно чи без цього слюнтяя будуть бунтувати?

— Пані дипломате, я міг би сам сказати про себе, але вважаю за краще, щоб мої бійці самостійно вирішили, будуть вони мені підкорятися чи ні.
— Пані дипломате, — вийшов зі строю один із молодших командирів, — наш командувач сміливий воїн і справедливий командир.
— Гаразд, якщо я зараз поверну сюди ваше військо, чи будете ви знову нападати на наші землі?
— Я не можу вирішувати такі питання, я всього лише солдат.
— Гідна відповідь.

— Драго, — подумки звернулася я до дракона, — чи можливо сюди перемістити те військо, що зараз у силовій пастці (але лише особовий склад, без усього іншого)?
— Звичайно, — поруч із гвардійцями «виник» ще один багатотисячний стрій, стрій вершників. З обох боків бійці нетямущо втупилися один на одного.
— Бійці! Ви готові беззаперечно підкорятися вашому командувачу?
— Хай живе генерал Ізмаїл! — рознеслося довкіллям багатоголосе відлуння.
— Кругом! — усі за моїм наказом повернулися, не порушуючи строю. Подумки пронеслася по всіх приміщеннях палацу. Жодної живої істоти в приміщеннях. Я дістала з-за поясу молот і простягнула руку з молотом у бік куполів палацу. Незабаром від палацу залишилася лише невелика купа каміння.

— Кругом! — всі повернулися обличчям до мене, — сподіваюсь всі побачили, як ми можемо зруйнувати ваші будинки?! Але ми не будемо цього робити, якщо ви визнаєте повелителем командувача генерала Ізмаїла.
— УРА!!! — навіть вуха заклало від гучного військового ура. У цей час хтось випустив стрілу в шейха.
— Неє, перехопити стрілу?
— Не треба. Нехай помирає. Так буде спокійніше, — стріла встромилася шейху в шию. Від такого попадання не виживають. І хоча майже всі бачили політ стріли і бачили, куди вона влучить, ніхто й не ворухнувся, щоб урятувати свого «повелителя».

— Генерале, я знову вам ставлю запитання. Чи будете ви нападати на наші землі?
— Пані дипломате Атлантиди, доки я буду керувати країною, жоден боєць моєї країни не посміє напасти на ваші території.
— В такому випадку вважаємо мирні перемовини завершеними. Генерале, бажаю вам мудро і довго правити своєю країною! Будьте здорові! — ми з Драго урвали на «своїх конях» геть. Зникнувши із поля зору, прибрали фантомів-коней, а потім і своїх «двійників», практично повернувшись знову до існування в одному тілі.

 *   *   *

Танець на прощання.