Частина 11. Рай своїми руками. Нея

Частина 11. Рай своїми руками. Нея

Ще під час наближення до поселення нам назустріч вибігло з гучним гавкотом щонайменше два десятки дуже великих собак, які чимось нагадували московську сторожову. Та підбігши до нашого загону, вони почали лише радісно скулити. Жоден собака не обурився і не відчув чужинців. Селище виявилось обнесено частоколом з великих загострених колод, встановлених під кутом. Зрозуміло, захист від кавалерії. Кілька жінок почали голосити над тілами вбитих. Одна з них кинулася до нас, та Вандан її перехопив і приклався до неї батогом, через усю спину. Жінка, пискнувши, втекла геть. Нас оточили жінки та діти.

— Ліє, на жаль, ми повернулися з полювання без здобичі. Доведеться знову їхати на полювання, — відчуваючи провину, пояснив Вандан.
— Ліль, може мені змотатися?
— Гаразд. Скільки необхідно здобичі? — звернулася вона до Вандана.
— Скільки вийде. Але за вдалого полювання, наприклад, на кабанів, ми більше двадцяти не вбиваємо.
— Чому?
— Зберігати ніде і м'ясо часто приходить у непридатність. А сушене лише на випадок невдалого полювання.
— Зрозуміла. Льоню, тоді візьми собі помічників.

— Хто бажає зі мною на полювання? — у відповідь могильне мовчання.
— Бери кого хочеш і скільки хочеш.
Я відокремив найближчих до мене десять осіб. Подумки вони категорично не бажали зі мною їхати, але зовні ніхто й не подумав заперечити. Виїхали за межі поселення.
— Фаетоне, — телепатичне запитання, — можеш просканувати, чи є неподалік якась живність?
— На дев'яту годину від вас на відстані близько трьох кілометрів стадо оленів у кількості тридцяти шести голів.

— На оленів полюємо?
— Звичайно, — радісна відповідь, — на жаль їх більше одного-двох не вдається вбити. Решта тікають. Та й олених небажано стріляти. Вони зараз із малечею.
— Гаразд. Скільки ми можемо вбити і привезти додому?
— Ех, якби з десяток, — мрійливо вимовив один.
— Мріяти нікому не шкідливо, — осадив його інший.
— Ми зможемо самі довезти десяток?
— Якщо недалеко, то зможемо. Хоча для коней буде важко.


— Чудово. Дайте мені кожен по стрілі, — вони нерозуміюче і глузливо вийняли з сагайдаків стріли і простягнули мені.
— А стріляти з чого будеш? — з іронією запитав один.
— Побачиш, — я не став вдаватися в деталі, але одну стрілу повернув, — цією стрілою не те, що оленя, а навіть пташку не вб'єш. Вчися робити хороші стріли, — і закинув йому стрілу, навіть не цілячись, прямо в сагайдак. Цей кидок був гідно оцінений.

— Хлопці, он у тій стороні, за кілька кілометрів від нас, ціле стадо оленів. Ваше завдання не дозволити їм розбігтися. Нехай біжать лише від нас. Ви п'ятеро обходьте з одного боку, а ви з іншого. Наближаємося з підвітряного боку. Буде можливість підстрелити – стріляйте. Але це необов'язково. У мене дев'ять стріл, тому буде дев'ять убитих оленів.

Жоден із них не вірив, що з цього щось вийде. Але кожен зловтішно чекав, коли можна буде наді мною вдосталь поглузувати. Цілим загоном іноді не вдається підстрелити оленя. А тут вискочка навіть без лука хоче сам убити десяток. Таке неможливо. Він навіть не докине до оленів жодної стріли. Та оленів ще й виявити треба. Дійсно незабаром на землі лежало дев'ять оленів. У серці кожного стирчала стріла. Мисливців переповнювала радість та здивування. Вони не могли зрозуміти, що таке можливо. Прийнялися просто на місці вичиняти здобич.

— А чи не простіше привезти цих оленів у поселення і вже там обробити?
— Ні, — заперечив один із мисливців, — тут нутрощі з'їдять хижаки-падальщики, а в селищі лише мух розводити. Та й легше коням буде.
Повернувшись у селище, побачили, що Лія вже ґрунтовно попрацювала над усіма жителями. Усі були чистенькі й вимиті. Ми лише встигли з'явитися, як і нас відправила на ставок поруч із селищем, а здобиччю зайнялися інші (здебільшого жінки). Коли підійшов час трапези, то молоденькі дівчата кожному підносили важкий підсмажений шматок м'яса, і всі почали їсти. Нам теж дали, та в мене сердечко затріпотіло.


— Льоню, теж відчуваєш отруту? — телепатичне запитання Лії.
— Звісно.
Лія зупинила дівчину, яка принесла нам м'ясо.
— Хто тобі дав це м'ясо?
— Вахіра. Вона завжди розподіляє, кому і що давати, — я відчув тривогу і помітив неподалік жінку років 35-40.
— А де вона? — дівчина мовчки вказала на жінку, на яку я звернув увагу.
— Іди сюди, — з натиском наказала Лія. Жінці хотілося втекти, але ноги несли до Лії проти власної волі. Усі перестали їсти і здивовано втупилися на Вахіру, яка наближалася до Лії, наче до шибениці.

— Їж, — наказала Лія, показуючи на принесений шматок м'яса. Вахіра відкусила і старанно пережовувала м'ясо, — не хочеться помирати?
— Не хочеться, — понуро відповіла Вахіра, і раптом захрипіла. З рота показалася піна. Жінка, як підкошена, звалилася замертво.
— Ось так ви пригощаєте своїх командирів?! Отрутою?! — Лія ледве стримувала себе.
— Ліє, — кинувся їй у ноги Вандан, — помилуй, це мій недогляд. Я передбачав такий результат, але не думав, що вона спробує це зробити так швидко.
Усі (крім, звісно, тих, хто бачив поєдинок Вандана) зі здивуванням дивилися на величезного мужика, який стояв на колінах перед жінкою-чужинцем.

— Гаразд. Усе забуто. Вандане, встань. І більше щоб я тебе ніколи і ні перед ким не бачила на колінах. Опуститись можна лише на одне коліно, на честь поваги або в будь-якому іншому випадку. Ти не раб, а вільна людина.
— Я зрозумів тебе. Більше подібне не повториться.
Попри те, що Вандан був переможений, зла на Лію він не таїв і всіляко їй допомагав.

Уся холодна зброя побувала на Фаетоні. На ній роботами зроблено нанонапилення броні. Тому всі клинки, ножі та мечі стали дуже міцними. Лія зайнялася облаштуванням побуту в поселенні, встановила дуже жорсткі правила особистої гігієни. А я тренував мужиків у бойових мистецтвах. Бій на мечах, стрільба з лука та рукопашний бій. Якщо спочатку всі скептично ставилися до рукопашного бою, то незабаром це стало наркотиком для всіх чоловіків. Навіть підлітки, спостерігаючи за спарингами, намагалися освоювати бойові прийоми.

— Командоре, — зазвучав в голові голос Фаетона, — у напрямку селища з різних боків рухаються три групи вершників.
— Чисельність груп?
— Від сотні до сто двадцяти вершників.
— Покажи, — переді мною виникла голограма у вигляді невеличкої топокарти, — Ліє, йди-но сюди!
Лія підійшла й одразу ж зрозуміла, що нас одночасно атакуватимуть із трьох боків.
— Ліль, я зараз вийду проти цього загону (показав на карті найчисельнішу групу), а ти бери десяток бійців і ставай проти цієї групи. Знищувати загін не потрібно, а бажано переконати і переманити на свій бік. Фаетоне, тобі завдання – зупинити ось цей загін (показав на третю групу вершників).

— Командоре, їх зараз же розстріляти?
— Ти! Залізяка іржава! Я ж тобі сказав зупинити, а не розстріляти! Нікого розстрілювати не треба. Землю рий перед ними, але зупини.
— Виконую.
Ми з Лією, взявши по десятку бійців, помчали назустріч атакуючим загонам. Природно, "переконати" вдалося, уклавши пару-трійку супротивників, а решті навіяли, що ми мирні і з нами треба дружити, а не воювати.

Та коли я прискакав до третього загону, то мало не випав із сідла від сміху. Фаетон зрозумів наказ рити землю в буквальному сенсі. Загін виявився оточений ровом зі стрімкими стінами глибиною до п'яти метрів і приблизно такої ж ширини. До того ж уся земля з рову опинилася із зовнішнього боку. Після коротких перемовин і цих нападників схилили на свій бік. Не більше ніж за місяць ми контролювали весь острів. Необхідно починати будувати місто. Фаетони отримали наказ на розробку креслень міста. Вони мали розробити проект міста з усіма службами, необхідними будівлями та вулицями. Передбачити види транспорту і транспортні потоки. Освітлення і засоби зв'язку, водопровід та каналізацію, житло, школи, дитсадки і госпіталі. До того ж необхідно розробити спочатку під ті можливості та матеріали, які зможемо одразу добути й використовувати.

Також щоб при апгрейді було мінімум переробок. Те, що запропонували Фаетони, мене привело в ступор. Під час будівництва пропонувалося використовувати геополімерний бетон та рідкий граніт (мається на увазі рідкий під час будівництва, а за кілька годин він стане звичайним відполірованим гранітним блоком, стінкою чи колоною). Метал, пластик та скло.
— І де ви все це збираєтеся брати (хоча б щоб почати)?
— Командоре, металу величезна кількість літає навколо Землі. Крім того, на острові багато різних корисних копалин. На перший випадок роботи зможуть виготовити з тих запасів, що є на кораблях, а потім уже за місцем видобування.

— Відчуваю, важко нам буде. Необхідно не лише видобуток корисних копалин налагодити, а й почати розвивати індустрію (зокрема металургію). А аграрний сектор? Тваринництво?  І хто цим усім займатиметься?
— Командоре, — запропонував Фаетон, — генерал Лія домоглася беззаперечного послуху всього населення острова. Необхідно обстежити повністю все доросле населення і по черзі привозити на борт для того, щоб за допомогою гіпнотичного впливу корабля отримати готових фахівців: професійних інженерів і вчителів, кухарів та будівельників. Вам перерахувати весь список необхідних спеціальностей?

— Фаетоне, не задрочуй. У нас напевно дорослого населення на острові не набереться стільки, скільки необхідно.
— Розвиватиметься виробництво, підростатимуть нові фахівці.
— Згоден. Звісно, ти маєш рацію. Ідея зрозуміла, і я її повністю підтримую. Нам насамперед треба почати будівництво міста. На вашому кресленні виглядає красиво, але покажіть мені голограму макета міста, — на голограмі, що виникла, я відразу ж звернув увагу на багатокупольну височенну церкву в центрі міста. Від неї віялом розходилися рівненькі, як струна, вулиці, поділені на квартали.

— Фаетоне, ти хочеш усе населення навернути в християнство?
— Чому ви зробили таке припущення?
— Тому, що в самому центрі міста знаходиться величезна церква. А ось ще, і ще. Нахрена нам стільки церков?
— Командоре, це не храми. Це найекономніші джерела енергії, засоби зв'язку та мас-медіа.
— Але в моєму часі такі будови, це собори, храми та церкви. Навіть такі ж хрести на куполах.
— Командоре, хрести з куполами, це антени для збору атмосферної електрики. А також антени для мас-медіа. Форма куполів підібрана таким чином, щоб випромінювання поширювалося над самою поверхнею і не витрачалось марно вгору. Будівля пустотіла. А всередині буде знаходитися резонатор.

— Це мені нагадує величезний магнетрон.
— Так, принцип дії схожий. В отворах будівлі, що нагадують вікна або бійниці, знаходяться вітрові генератори. Через близькість моря, тут постійний рух повітряних мас, тому такі джерела енергії виявляться дуже економними. Усе виробництво електроніки необхідно розмістити під землею (там легше створити необхідні умови). Звісно, ідеальні умови в космосі, але туди потрібно транспортувати сировину. Хоча в майбутньому доведеться частину електроніки виготовляти саме на орбіті Землі.

Робота закипіла. Фаетони дуже дбайливо витрачали матеріали, які були на кораблях. Розгорнули вітрила із сонячних батарей, тож електроенергії вистачало з надлишком для їхніх потреб і потреб човників. Побудували величезні роторні екскаватори та іншу необхідну техніку. Задіяли все населення острова. За рік жителі нашого поселення переселилися в чудові будинки.

Усе було, як у раю. На острові панував девіз комунізму: від кожного по здібностях, кожному по потребах. У нас уже була своя авіація (дирижаблі) для охорони острова (літакобудування Фаетони забракували через шкідливий вплив на екологію і низьку економічність). І водночас підтримувалася залізна дисципліна. Навіть мені доводилося підкорятися Лії. Вона вимагала, щоб я не пропускав жодного дня без спарингу з нею. Як вона говорила: "Добро має бути з кулаками".

Декілька дирижаблів використовувалися для торгівлі з населенням за межами острова. Ми продавали одяг, борошно з амаранту (замість пшениці та жита ми вирощували амарант), прикраси. А купували здебільшого ті корисні копалини, яких у нас на острові відчувався дефіцит. Років за десять ми за межами острова вже будували копальні з видобутку різних корисних копалин. На острові все населення забезпечене житлом. Вулицями міста жваво моталися магнітомобілі. Рівень розвитку науки і техніки значно перевищував рівень мого часу. У деяких галузях навіть обігнали розвиток людства в Ліїному часі. Хоча постійно катастрофічно не вистачало необхідних матеріалів.

— Командоре, вам на це необхідно подивитися, — переді мною виникла голограма. З'явився незвичного вигляду космічний корабель (чомусь одразу подумалося, що він Земного виготовлення). З нього вилетів човник у напрямку Землі. Приземлився на космодромі. Звідти вийшла людина доволі великого зросту в дуже незвичному одязі з величезним молотом за поясом.
— Стоп! Фаетоне, звідки в тебе цей запис? І що це за людина?
— Це запис із супутників стеження приблизно три з половиною тисячі років тому.
— Що!!!? У цей час на Землі був космофлот?

— Так, командоре, був. А це, ймовірно, командувач Альянсу вищих цивілізацій, генерал Тор. Але я не для цього показую голограму. Уважно перегляньте кілька хвилин. Я зображення прискорив, та в потрібний час зроблю уповільнення.
На голограмі цей дивний чоловік раптом почав озиратися на всі боки, вихопив молот. Він начебто відчув небезпеку. Раптом те місце, де він знаходився, виявилося закрите силовим полем. Деякий час усе було закрито дуже сильним силовим полем. Потім воно зникло. Те, що я побачив у цей момент, мене шокувало. Ця людина стояла в обнімку з Драго. Вони попрощалися, як нерозлучні друзі і Драго зник. Так зникають лише під час переміщення в часі. Людина в задумі постояла і телепортнулася в човник, який жваво рвонувся до космічного корабля.

— Фаетоне, переглянь записи із супутників. Мене цікавлять моменти, де фігуруватиме ця людина. Крім того, я хочу подивитися всі зафіксовані супутниками космічні бої біля Землі. А також, хто і коли знищив цивілізацію Землян.
Фаетон надав мені записи "прискорені" іноді в десятки тисяч разів, але там, де необхідно, з невеликим прискоренням. Ми з Лією переглядали й офігівали. Цивілізація Землян процвітала. Про це можна судити навіть по будівлях виробничих споруд і космодромів того часу. Був розвинений космічний флот, який найчастіше базувався біля Землі. Але іноді частина флоту кудись відлітала. І поверталися, звісно, не всі.

Розвиток космофлоту виявився такий, що складалося враження, ніби навіть наші Фаетони не дотягували до цього рівня. Наскільки нам стало зрозуміло, у цьому величезна заслуга Тора. Ми навіть побачили, як у молодості Тор дружив і грався з Драго (дракон на той час був набагато меншим, імовірно, це була також молодість Драго). А поява старійшини інквізиторів у минулому навела нас на думку, що нас розшукують, але не можуть визначити в який саме час ми провалилися. Тому великої надії на те, що нас знайдуть, ми не плекали.

Що стосується Тора, то його, як і говорив Драго, зрадила та, якій він найбільше довіряв. Згідно із записами виходить, що його під час переродження вбила його соратниця. Деякий час майже нічого не змінювалося. Але ось з одного походу космофлот повернувся сильно пошарпаним. З кількох тисяч кораблів повернулося не більше кількох сотень. Незабаром до Землі прибув ворожий флот. Земний флот зазнав нищівної поразки. Цей флот обстріляв також наземні бази оборони і не лише. Обстріл виявився нищівним. Фаетони не змогли визначити, що за цивілізація розгромила Землян. Цей бій паралізував життя Земної цивілізації. Ворожий флот не полетів, а почав посилати на Землю човники. Збирали на землі величезні роторні екскаватори і починали видобувати різні ресурси. Побачити все ж таки представника цієї цивілізації вдалося.

Виходячи з того, що вони перебували на Землі без шоломів, склад земної атмосфери їм чудово підходив. Незабаром прилетіли творці. Їхні літаючі тарілки виявились дуже верткими. Але вони програли бій. Флот чортів (так ми назвали цю агресивну цивілізацію) зазнав колосальних втрат. З кількох тисяч кораблів, що вижили, залишилося менше сотні. Кораблі творців були знищені всі. Їхня помилка полягала в тому, що вони билися на два фронти: знищували наземні точки чортів і одночасно билися проти бойового флоту на орбіті.

Минуло близько місяця після закінчення бою і знову прилетів флот чортів. Але тепер вони знищили повністю все живе на Землі. Руйнувалися будівлі, масово горіли ліси, човники борознили атмосферу Землі в пошуках людей. При виявленні розстрілювали. Якщо десь і залишилися живі, то вони ховалися під землею. Після такого тотального знищення Землян вони відлетіли. Більше не з'являлися ні чорти, ні творці. Життя на Землі практично зникло. Поступово почала з'являтися рослинність.

Приблизно років через п'ятсот до Землі прилетіло чотири космічні кораблі (земні). Де вони були стільки часу, невідомо. Але після того, як екіпажі приземлилися, вони більше не злітали. Космічні кораблі перебували на дуже низькій орбіті, практично біля самої атмосфери. Залишки атмосфери пригальмовували їхній рух. Через деякий час кораблі увійшли в атмосферу і згоріли, як боліди. Поступово на Землі почав з'являтися тваринний світ. Більше до нашої появи біля Землі не відбувалося нічого цікавого.

— Фаетоне, з якою періодичністю супутники посилали інформацію творцям?
— Періодичність, приблизно раз на п'ятдесят земних років. Останнє скидання інформації було під час прильоту бойового флоту творців. Прилетівши, вони обнулили наказ передачі інформації, але знову періодичного скидання інформації не вмикалася. Ймовірно, вони збиралися ввімкнути, відлітаючи. Але нікому було вмикати.
— Чому ж тоді ми бачили інформацію, зібрану супутниками до їхнього прильоту?
— Командоре, ви ж чудово знаєте, що будь-яка інформація не стирається з носія, а стирається лише адреса цієї інформації. І її можливо прочитати, застосувавши спеціальні програми.
— Я зрозумів. Дякую.

 *   *   *

Минуло ще років двадцять. Ми почали помічати, що починаємо з Лією старіти. І тоді ми застосували переродження за допомогою атомарного золота (яке вже виробляли, хоч і в невеликій кількості), перетворившись знову на молодих і сильних бійців. Після цього ми через кожні тридцять років застосовували переродження. Атлантида розвивалася та процвітала. З кожним роком життя на острові поліпшувалося. Минуло ні багато, ні мало, а близько вісімдесяти років, як ми опинилися в минулому.

— Командоре, мої сканери зафіксували в нуль-просторі наближення до Сонячної системи космічного флоту.
— Ідентифікація?
— Ідентифікувати не можу.
— Кількість кораблів?
— Не більше двох десятків.
— За який час вони вистрибнуть у тривимірку і де?
— Через сорок три хвилини вісімнадцять секунд вони опиняться на орбіті Землі.
— Ліє, бойова тривога! Наближається ворожий флот!
— Куди мені летіти?
— На Фаетон2.

За десять хвилин наші кораблі прибрали сонячні вітрила, огорнулися невидимками й наїжачилися зброєю в очікуванні ворога. Вісімнадцять чужих кораблів вистрибнули в тривимірку. Ми, зачаївшись, чекали їхніх дій. Невідомо з якою метою вони прилетіли. Але побачивши кораблі, мені здалося, що я подібні вже бачив.
— Фаетоне, а покажи мені кораблі чортів, — виникла голограма із зображенням космічного корабля.
— Ліє, це прилетіли кораблі чортів, лиш модифіковані до невпізнання.
— Але чому їх так мало? Не схоже на бойовий флот.
— Згоден, не схоже. Тому чекаємо до останнього.

Кораблі розділилися на чотири групи. Потім із кожної групи полетіли човники до Землі.
— Фаетони! Уважно стежте за човниками, що прямують до Землі. Якщо буде обмін повідомленнями між кораблями, інтерполювати мову і навчити нас їхньої мови.
Ситуація повторюється. Знову на Землі збиралася техніка для видобутку корисних копалин. Незабаром нам стала зрозуміла мова цієї цивілізації.

— Льоню, що будемо робити?
— Виходячи з їхньої розмови, вони повідомлення на свою планету ще не посилали. Але нам важливо не тільки це. Ти ж знаєш, як нам катастрофічно не вистачає техніки для видобутку. Крім того, наскільки я розумію, вони висадилися в уже розвіданих колись місцях. Значить там є чим поживитися. Гадаю, нам треба почекати деякий час і захопити їхні кораблі, а потім і наземну техніку.

— Але вони можуть надіслати бойовий флот і тоді нам не вижити. Бачив, як вони розправилися з кораблями творців?
— У такому випадку нам потрібно діяти хитрістю. Дивись, один із човників повертається. Я зараз вирахую, на який із кораблів, і спробую проникнути. Зберігаємо повне мовчання, навіть телепатичне.
— Фаетоне, прикріпи до мого скафандра жучків-диверсантів. Можливо тобі вдасться підпорядкувати собі бортовий комп корабля. І дай наказ жучкам, якщо робоча напруга на комп'ютері ворожого корабля вища за допустиму, нехай з'єднуються в гірлянди, щоб не згорати.

Одягнув усю можливу броню, скафандр, максимум зброї, телепортнувся в човник і, увімкнувши невидимку, вилетів на крейсерській швидкості до корабля, куди прямував ворожий човник. Швидкість мого човника виявилась значно вищою, тому я раніше підлетів до цього корабля і, увімкнувши індивідуальну невидимку кокона, залишився парити біля корабля, а човник відлетів на пристойну відстань. Поки ворожий човник швартувався до корабля, я, тримаючись за якийсь виступ на ньому, влетів разом із цим човником в ангар корабля.

Спробував злевітувати – вийшло, але вже забуті відчуття. Так можна і взагалі розучитися. Треба б потренуватися не тільки рукопашного бою, а й згадати всі навички, якими володів. Щойно відчинилися шлюзи, роботи метнулися виконувати свою чорну роботу. Бортовий комп зафіксував вторгнення і повідомив про це командира корабля, але той під моїм навіюванням визнав це помилкою.

Загалом все пройшло чудово. Незабаром усі вісімнадцять кораблів опинилися в нашому підпорядкуванні. Ми простежили за всіма копальнями, скачали всю інфу з бортових компів на Фаетон2, замінували кораблі, повідомили на їхню планету, що тут ресурсів немає, точніше майже немає. Видобуток нерентабельний. Вони всі повертаються додому. Після стрибка в нуль-простір і доповіді на планету, що вони вже в дорозі, всі кораблі вибухнули. А в нас з'явилася гарна підмога в вигляді додаткової техніки та розвіданими копальнями.

Уже понад двісті років ми з Лією перебуваємо в минулому. Через кожні тридцять років користувалися переродженням за допомогою атомарного золота. Ми звикли тут. Невідомо, чи захочеться нам повертатися у свій час (точніше в Ліїн час). Наш острів Атлантида процвітав. Практично на всіх материках Землі функціонували наші копальні з видобутку рідкісних елементів та заводи з переробки.

Жителі Атлантиди, завдяки вживанню амаранту, вирізнялися довголіттям. Хоча переродження було підвладне лише нам двом, але ще залишалися в живих декілька людей, з якими ми зустрілися, потрапивши в це далеке минуле. Важку фізичну працю виконували переважно роботи. А люди похилого віку, підлітки, вагітні жінки займалися збиранням ягід, грибів, лікувальних трав (поєднуючи приємне з корисним: і збір, і прогулянки на свіжому повітрі).

— Командоре, напад тварин на збирачів ягід.
— Де?!!!! — виникла голограма мапи Землі і на ній заблимала точка розташування збирачів. Я негайно телепортувався туди. Переді мною постала неприваблива картина. Хлопчина-підліток кричав благим матом, затискаючи величезну рану на руці. Поруч із ним намагався піднятися старець, незважаючи на величезні криваві рани на грудях, нозі та руках (у ньому я впізнав дуже дуже постарілого Вандана).

Хоча мене шокувало інше. Ведмедиця терзала нерухоме обезголовлене тіло вагітної жінки. Мене захлеснув жах. Не мій страх, а жах людей, які зазнали нападу. А також тваринний страх за дітей. Це був страх ведмедиці. Вона вважала, що люди створили загрозу її ведмежатам. Подумки навіяв ведмедиці, що ніякої загрози її дитинчатам немає і їй потрібно відвести малюків у гущавину. Вмить ведмедиця залишила труп жінки і ретирувалася.

— Ліє! Негайно до мене. Тут один двохсотий і два трьохсотих, — вона чудово знала цю термінологію. За мить телепортнулася до нас.
— Займися Ванданом і підлітком, - я підійшов до понівеченого тіла жінки, але відчув життя. Як це можливо? Її спина розшматована гострими кігтями ведмедя, голова взагалі відірвана. Дитина! Вона хоча ще й не народилася, але вона жива!
— Фаетоне!!!! Негайно човник до мене!!! Приготувати медроботів для реанімації. Усі групи крові в наявності? — у цей час над нами завис човник. Підхопивши на руки труп вагітної, я телепортувався всередину човника.

— Курс до Фаетону в бойовому режимі і з максимальною швидкістю! — величезне перевантаження, від якого вже відвик, зробило всі м'язи важкими до неможливості.
— Фаетоне, можеш зробити аналіз крові цієї жінки?
— Можу. Наскільки я розумію, вона вже мертва, а рятувати необхідно її дитину. Але в неї можуть бути відмінності.
— Зрозумів. Я можу бути донором?
— Командоре, ваша кров універсальна. Вона може підійти будь-якій людині.
— А резус-фактор?
— Ваша кров адаптується в будь-якому організмі, тому вона підходить навіть без аналізу будь-якій людині з будь-якою групою крові та будь-яким резус-фактором.

Тільки-но влетів човник до ангару Фаетону, я телепортувався з цим неживим і живим вантажем до медблоку. Акуратно поклав обезголовлену жінку на стіл і шакрамом обережно розрізав живіт. На подальші дії мене не вистачило. До горла підступила нудота, і я швидко відійшов, надавши медроботам займатися своєю безпосередньою роботою. Але в їхній програмі не було порятунку новонароджених. Діставшись власне до дитини, вони застигли, не розуміючи, що їм треба робити.

— Ідіть нахер! Чурбани залізні! — я, забувши про гидливість та незважаючи на те, що сам увесь у крові, перерізав пуповину, змусив медобробота перетиснути її затискачем і взяв дівчинку за ніжки. Вона безвільно повисла голівкою вниз. Раптом з’явилась Лія. Побачивши, що дитина висить у моїх руках головою вниз, а я вже заніс руку для удару, вона метнулася, щоб перехопити мій удар.
— Не смій убивати!

Та швидкості Лії виявилося недостатньо (навіть з уповільненням часу). Уперше за стільки років, я її вдарив і не в тренувальному бою, а коли вона кинулася на допомогу новонародженій дівчинці, вважаючи, що я хочу дівчинку вбити. Удар виявився настільки сильним, що Лія відлетіла до стінки і, вдарившись потилицею, на деякий час втратила свідомість. Я легенько ляснув дівчинку по дупі. Жодної реакції. Ще раз. Те ж саме. Третій раз. І лише тепер вона втягнула в легені повітря і заплакала.
— Дівчинку в реанімаційний бокс, — наказ медроботам. Лія прийшла до тями, але дивилася на мене очманілими очима і нічого не могла зрозуміти, чому вона лежить на підлозі і чому в неї розколюється голова.

— Ну, що захисниця? Прокинулася? Вибач за удар, — я ніжно обійняв її.
— Я сама винна. Адже знала ж, що так змушують новонародженого дихати, а вирішила, що ти хочеш її вбити. До речі, як вона?
— Фаетоне, як самопочуття новонародженої?
— Стан критичний. У неї забій потиличної частини голови і дуже низькі показники крові. На дитині позначається стрес та смерть породіллі.

— Чим можна допомогти?
— Переливання крові, а після відновлення нормальних показників крові, примусова активація мозку, зокрема забитої ділянки.
— То чому медроботи не приступили до переливання?!
— Банк крові поповнювався понад двісті років тому і з плином часу, незважаючи на консервацію, кров втратила багато властивостей. Вихід один – пряме переливання крові.
— Придурок ти залізний! Чому мовчиш? Чому досі мене не використали як донора?!
— Не було наказу.

— Я теж можу бути донором, — поспішила запевнити Фаетона Лія.
— Генерале, ваша кров не підходить новонародженій, буде несумісність і відторгнення (якщо її організм почне нормально функціонувати), можливий летальний результат.
— Досить доводити! Починай переливання!
— Виконую.
У процесі переливання було ще кілька уточнень Фаетона. Загалом цей "кровопивця" Фаетон викачав з мене близько трьох літрів крові. Якби не мій скажений метаболізм, який дуже швидко відновлює втрату крові, то я вже скопитився б. Це для жінки не смертельно втратити три літри крові. А мужики від такої крововтрати найчастіше помирають. Лія, знаючи, що в мене після цього переливання виникне звірячий апетит, змоталася на Землю і притягла гори різноманітної та смачної їжі. Навіть для дитини не забула молочко в якійсь ємності для немовлят.

— Сонечко, навіщо? Адже на Фаетоні повно їжі.
— Якщо вже кров за двісті років виявилась непридатною, то їжа тим більше. Не вистачало тобі ще отруїтися.
— Фаетоне, як малятко? — лежачи на столі, навіть скосивши очі, я не міг побачити, що робиться в реанімаційному боксі.
— Спить, стан стабільний, через дві години 23 хвилини приступлю до активації забитої частини головного мозку.

— Дякую, Фаетоне. Ти справжній друг, — Лія пирснула.
— Нещодавно він був залізним придурком, а тепер, після того, як викачав із тебе кілька літрів крові, став справжнім другом.
— Що ви жінки розумієте в дружбі. Це я його люблячи обзивав. Фаетоне, ти не ображайся на мене.
— Командоре, у моїй програмі не передбачено функції "ображатися". Я виконую ваші накази. Хоча іноді вони виходять за межі моїх можливостей.

— Льоню, а ти знаєш, чия це дівчинка?
— Ні.
— Це прапраправнучка Вандана.
— Так, до речі, як він там? Одужує?
— Я його поставила на ноги. Усі рани загоїла. У хлопчини теж. В Атлантиді це перший напад тварин на людей за останні сто років. Найімовірніше, ведмеді ласували ягодами в гущавині, коли хлопець побачив їх. Його переляканий крик ведмедиця витлумачила, як напад на її ведмежат і тому, піднявшись на задні лапи, завдала передньою лапою удару. Хлопець встиг закритися рукою, тож увесь удар припав на руку, а гострі кігті розпороли м'язи руки.

Хлопчину спробував захистити Вандан, але проти розлюченого звіра старий не міг нічого зробити. На допомогу кинулася правнучка Вандана. Хоча, що вона могла зробити проти розлюченої матері, яка захищає своє дитя? Ведмедиця переключилася на неї і почала терзати тіло бідної жінки. Але тут з'явилися ми, звірюку ти відіслав до її дитини, ну а далі ти все знаєш. До речі Вандан просив дати ім'я малятку: Вірінея.
— Я хіба проти? Нехай буде Вірінея.

Незабаром Лія полетіла на Землю, а я залишився на Фаетоні. Коли Фаетон проводив активацію мозку, Вірінея розривалася від крику, а в мене серце розривалося від того, що нічим не міг допомогти. Понад добу я знаходився із Вірінеєю на Фаетоні, та коли повернулися на Землю, то вона стала для нас, як рідна донька. Ми з Лією її опікали. Вона часто була з нами, почасти тому, що її розвиток трохи відрізнявся від однолітків.

Дівчинка росла, як у казці, не по днях, а по годинах. У шість місяців Вірінея вже вільно ходила. У рік могла багато чого зв'язно пояснити. Іноді в її присутності ми з Лією проводили спаринги. Лія звернула увагу, що Вірінея уважно за нами спостерігає під час спарингів. Дивно. Адже ми проводили їх на таких шалених швидкостях, що звичайним людям не під силу помітити наше переміщення. А Вірінеї дуже подобалося спостерігати.

Вона в цей час не вередувала, а була цілковито зайнята спогляданням. Одного разу Лія вирішила перевірити коконом можливості мозку Вірінеї. Не повірила своїм очам. Попросила мене перевірити ще раз. Але й мій кокон показав двадцять три відсотки. І це в той час, коли в решти людей цей показник не перевищував 5 %. Прилетіли з нею на Фаетон.
— Фаетоне, проскануй можливості мозку Вірінеї.
— Командоре, я можу просканувати лише в полегшеному режимі.
— Чому?
— При глибокому скануванні мозку дитини можна зруйнувати окремі зв'язки між частинами кори.
— Гаразд, тоді перевір так, як безпечно.

— Двадцять два відсотки.
— Але звідки?
— Імовірно, даються взнаки наслідки активації після удару. Або це вплив вашої крові.
— Так це ти підняв її можливості до такого рівня?
— Командоре, я виконував ваш наказ. Необхідно було активувати пошкоджену частину, щоб дитина не стала розумово відсталою.
— Так, я нічого не маю проти. Навіть радий, що так вийшло.

Тепер ми були переконані, що Вірінея дійсно бачить наші блискавичні рухи та удари. А також те, що їй дуже подобаються бої. З п'яти років, я почав їй показувати спочатку найпростіші бойові прийоми, а потім і складніші. Вона виявилася чудовою ученицею. Схоплювала все "на льоту". Крім боїв, її приваблювали різноманітні засоби пересування: спортивні магнітоцикли, кари, флаєри, дирижаблі, дельтаплани та найрізноманітніша зброя. У її шість років вона не просто снайперськи стріляла з луку (який не кожному шістнадцятирічному підлітку вдавалося розтягнути), а могла вистрелити наосліп, відвернувшись. Або з лежачого положення.

Якщо я її брав із собою, то вона була неймовірно щаслива. Напевно відчувала, що я їй дозволю покерувати яким-небудь транспортом. За рік вона вже могла чудово керувати будь-яким транспортним засобом, крім мого човника. Коли вона потрапила на човник, то першою її думкою було: "Як же ним керувати? Невже подумки?"
— Нея, звичайно подумки. Ти можеш навіть зі мною спілкуватися подумки.
— А як? — уявне запитання.
— Ти ж зараз спілкуєшся подумки, а не голосом.
— А як я це роблю? Не розумію.

— І не треба намагатися зрозуміти. Поки що просто спілкуйся. Розуміння прийде з досвідом. Єдине, що ти маєш зрозуміти, ніколи не показуй усіх своїх можливостей. Якщо когось перемагаєш, то не роби цього явно. Треба бути актрисою. Ніби тобі це ледве вдалося. А якщо ти вмієш робити таке, чого більше ніхто не вміє, то взагалі не треба без потреби це демонструвати.
— Я зрозуміла. Так, як ти, чи Лія. Дякую, Олексо. Ви з Лією для мене найрідніші й найулюбленіші, — вона по-дорослому обійняла мене й уткнулася носиком у живіт.

— А що я не показую?
— Ну, ви, наприклад, можете рухатися з такою швидкістю, що ніхто не встигає побачити. Володієте такою силою, що нікому не впоратися з вами. А також не показуєте всіх бойових прийомів, — міркувала не по-дитячому Вірінея, — та й на цьому літальному апараті, крім вас, ніхто не літає.
— А ти хочеш політати?
— Звичайно, дуже хочу, — з азартом вигукнула Віринея, а її очі заблищали від передчуття незвіданого.
Я активував керування човником зі штурманського крісла.

— Сідай туди і покажи на що ти здатна, — Нея миттєво зайняла штурманське крісло. Човник зупинився і, втративши швидкість, почав падати на Землю. Потім швидкість відновилася, збільшилася. Човник повиляв вліво-вправо. Зробив розворот на 360 градусів.
— Олексо, а куди ми летимо?
— Ось дивись, — показав їй на голограмі, — ми вилетіли звідси.
Я показав цятку на зображенні Землі.

— Зелена миготлива цяточка на голограмі – це ми. А велика зелена крапка, яка постійно світиться, космічний корабель. Ми летимо до нього.
— А чому корабель не на воді, а в небі. І небо чомусь не блакитне, а чорне. А під нами блакитна куля.
— Нехай, коли-небудь я тобі все розповім і поясню. Але поки що ти ще маленька. Підрости спочатку.
— Коли я підросту так, щоб можна було сексом займатися, — приголомшила вона мене, — тоді розповіси?

— Нея, а де ти чула про секс?
— У школі. Хлопці, старшокласники розмовляли про дівчаток і один іншому пропонував трахнути якусь дівчинку. Я запропонувала, щоб він мене трахнув (звісно отримав би в морду здачі). Але він сказав, що мені ще рано займатися сексом, а треба підрости.
Я від сміху мало з командирського крісла не випав.
— А що я такого смішного сказала? — ображено надула губки Нея.
— Не ображайся. Тобі старшокласник правильно сказав. Підрости спочатку. А коли виростеш, тоді й зможеш займатися сексом, скільки захочеш. Дивись не розбий човник об корабель. Краще ввімкнути автопілот, щоб він сам пришвартувався до корабля.

Побачивши Фаетон, Нея з величезним здивуванням уважно розглядала корабель.
— Командоре, здрастуйте. Ласкаво прошу на борт. Здрастуйте, Вірінея. Радий вас бачити у себе на борту.
— Хто ти? І звідки знаєш, як мене звати?
— Командоре, ви дозволяєте надати цій юній леді інформацію про мене?
— Так, Фаетоне. Вважаю, що це підростає ще один командир для тебе.

— Мені теж потрібно підкорятися? — почувся голос Фаетона2.
— А тобі не хочеться? Ти маєш насамперед навчитися правильно виконувати накази нового члена екіпажу.
— Слухаюся, — безпристрасна відповідь Фаетона2.

— Нея, тобі відповідав бортовий комп'ютер корабля. Таких кораблів два: Фаетон і Фаетон2. До речі, на борту Фаетону ти вже не вперше.
— А коли я була тут?
— Ти тут народилася. І Фаетон рятував твоє життя. Як бачиш, успішно.
— Вірінеє, я лише виконував наказ командора. А насправді тебе врятував командор. Це він поділився з тобою своєю кров'ю, інакше нічого б не вийшло.
— Гаразд, Фаетоне, досить займатися підлабузництвом. Усе в нас вийшло лише завдяки спільним злагодженим діям.

— Олексо, а що може Фаетон?
— Фаетоне, що ти можеш? Поясни юній леді.
— Якщо я почну пояснювати, то це затягнеться на тривалий час. Вірінеї буде нудно. Вам, юна леді, зараз шість років. І ви вже багато чого знаєте. Коли ви проживете ще шість років, я вам обіцяю не лише розповісти, а й продемонструвати свої можливості. Командоре, ви не заперечуєте?
— Фаетоне, я ось думаю, хто з нас дипломат? Ти чи я? Звичайно дозволяю. Нея, запам'ятала? Через шість років.
— Запам'ятала, запам'ятала, — надула губки дівчинка, — прикро, навіть комп радить підрости. А я хочу зараз знати.
— Усе! Суперечки не допоможуть.

Цього разу я Нею лише знайомив із Фаетоном. Вона вже забула про свої образи і з цікавістю поглинала нову інфу. А коли ми, відлітаючи, облетіли навколо Фаетона, вона вигукнула:
— Фаетоне, який ти величезний! Більший, ніж наше місто. І не забувай: через шість років. Ти пообіцяв.
Час летить швидко й непомітно. Вандан помер від старості. Вірінея залишилася без близьких родичів. Річ у тім, що в Атлантиді родинні зв'язки підтримувалася лише по материнській лінії, а хто батько – неважливо. Так було від самого початку встановлено Лією. І цей неписаний закон виявився дуже живучим. Хоча Вандан, поки був живий, із найближчими родичами підтримував контакт.

Віринея любила змагання більше за солодощі. Для неї не існувало слова поразка. Скрізь і всюди вона вигравала: чи то були перегони, чи змагання з єдиноборств – рівних їй не було. Водночас вона неухильно виконувала мою пораду: не показувати своєї справжньої сили. Іноді вона намагалася побіситися з нами, та Лія її зупиняла: рано. За відсутності Лії або де-небудь зі мною наодинці, Нея їздила на мені, як сама хотіла. З кожним роком відчувалося, як її сила зростає. Якщо з іншими вона контролювала свою силу, то зі мною застосовувала її на повну. Іноді в мене проскакувала думка: не дай Боже комусь стати на її шляху. Змете, як порошинку з дороги й не помітить.

Частенько ми з нею дуріли. Вона застосовувала всю свою силу, але вдавалося їй перемогти лише, коли я піддавався. Піддатися їй варто було хоча б для того, щоб відчути її нестримну радість від перемоги. За шість років у неї вже були знання про космос, астрономію та космонавігацію. Цього разу з мого дозволу (добре, що Лії поруч із нами не було) Фаетон згорнув сонячні вітрила і пролетів до Марса, покружляв довкола Фобоса та Деймоса. Повернувся на колишнє місце і знову розгорнув сонячні вітрила. Енергія дуже була потрібна. Використання палива для основних двигунів було під суворою забороною. Вірінея раділа. Цей політ вона згадувала років зо два, якщо не більше. А я від Лії вигріб по перше число. Вона все ж таки почула думки Віринеї і те, що ми літали Фаетоном. Але добре, хоч без використання палива для основних двигунів. Ми вже вели розробки з виготовлення цього палива, але ще не виходило.

Минуло ще дванадцять років. Вірінея стала чарівною дівчиною.


Як же мені стало складно стало біситися з нею. Адже кожен дотик до неї викликав шалений стояк. Та й її думки теж частенько звертали в напрямку сексу. Лія легко відчувала її думки. А враховуючи, що в її віці всі нормальні дівчата вже народжували і неодноразово, то такі думки не дивні.

— Льоню, ти відчуваєш, як дуже Нея хоче опинитися під тобою?
— Звичайно, але вона ж мені, як рідна дочка.
— Дійсно, що "як". Вона зациклилася на тобі й не хоче більше нікого, хоча до неї намагаються хлопці залицятися. Ти б допоміг їй. Так і бути, я ревнувати не буду.
— Гаразд. Я подумаю.