Частина 1. Вимушена Робінзонада

Частина 1. Вимушена робінзонада

Лія

Розплющила очі, та нічого не побачила. Навіть де я перебуваю, теж незрозуміло. Болісно почала згадувати останні події. По Гекаті й Фаетону почали стріляти кораблі Адмірала. Кілька разів вдавалося ухилитися від їхніх залпів. Але вони наче відчували, в якому напрямку мій корабель зманеврував. Одночасно стріляли по Гекаті не менше п'яти кораблів.  Вогонь виявився дуже щільним. Двічі мене рятувало застосування основних двигунів. А кораблі стріляли точно в те місце, де мій корабель мав перебувати за використання лише маневрових двигунів. Дивно, дуже дивно. Враження таке, ніби вони багаторазово тренувалися на знищення такого типу корабля.

Чуйка мене не підвела, я вчасно стартонула човником із Гекати.  Відлітати довелося дуже віртуозно. Бачити вони мій човник з активованою невидимкою не могли. Але стріляли напрочуд влучно. Якби не уповільнення часу, то мене знищили б у першу ж секунду після вильоту. Та ще й Олекса переживав, чи жива я. Геката знищена, а Фаетон ще живий. Але мені ніколи стежити за ним. Намагаючись ухилитися від пострілів, на максимальній швидкості мчу до планети.  Хоча враження таке, ніби по мені стріляють не з важкого озброєння кораблів, а з більш легкої зброї човників. Притому стріляють не менше п'ятдесяти одиниць. Але чому не стріляють кораблі?

Під час одного з маневрів, коли ухилялася від чергового пострілу, побачила корабель Адмірала. Він стріляв, але стріляв незрозуміло куди, а сам обертався, як дзиґа. Автоматика гармат не могла вести прицільний вогонь за такої швидкості обертання. Але чому він почав обертатися? Невже Льоня не послухав мене і підбив корабель, зрізавши на одній стороні корабля маневрові двигуни? Хоча від цього не буде корабель із такою швидкістю обертатися. Ці роздуми мене все ж відволікли. Величезної сили вибух (напевно паливні баки вибухнули) і темрява, провал пам'яті. Хоча зараз я точно перебуваю не на кораблі. Я на землі (на поверхні якоїсь планети). Але чому так темно?

— Освітлення! — телепатичний наказ кокону.
Яскраве світло залило все навколо. Наді мною нерівна стеля, як у печері. І поруч лежить Льоня.
— Коханий! — я кинулася до нього, а він ніяк не зреагував. Він хоч і в скафандрі, але без шолома. Приклала пальці до його шиї. Серце майже не билося. За п'ятнадцять секунд 1-2 рази і то ледве-ледве. Його кокон виявився повністю розрядженим. Спробувала підзарядити від свого, але нічого не вийшло. Під час підключення свого кокона, як підзарядки, напруга сідала, як під час короткого замикання. Значить використано до повної розрядки навіть аварійне живлення. Він абсолютно знесилений і від цього непритомний. Зі свого кокону зробила йому укол адреналіну. Жодної реакції.

Колись ще під час навчання, я почула, що в стародавні часи глюкоза допомагала підтримувати життєдіяльність організму. І хоча в наш час вона не використовувалася, я у своєму коконі постійно тримала десяток флаконів. Спробувала залити Льоні глюкозу просто в рот. Але він не робив ковтальних рухів. На один флакон поменшало, а користі ніякої. Вколола у вену. Має допомогти. Теж жодної реакції. Я вже зневірилася. Зрозуміла, що це він на мене витратив усі свої сили. Виклався так, що організм уже не міг підтримувати його в нормальному стані, і він, знесилений, провалився в глибоку непритомність, порівнянну з комою. Зробила ще один укол глюкози. Згадала, як зазвичай приводили до тями. Кілька ляпасів. Жодної реакції.

Раптом виникло відчуття величезної небезпеки. Вимкнула освітлення кокона. Закрила себе і Льоню захисним полем. Відчуття небезпеки не зникло. Тоді силове поле вимкнула, а поставила антизвукову завісу максимальної сили не лише від звуків, а й думок.  Відчуття небезпеки повністю не зникло, але стало дуже слабким. Дивно. Виходячи з цього, така небезпека може з'являтись від розумних істот, а не звірів. У такому випадку вона можлива лише від Адмірала. Це його "акули" шукають нас. І справді незабаром почула важкі кроки. Так тупотять лише ті, хто йде по землі в скафандрах.

Хай йому біс! Адже я і Олекса без шоломів! Атмосфера придатна для дихання! Чортові "акули"! Судячи з кроків, їх дуже багато. І рухалися вони ланцюжком. Дійсно прочісують місцевість. Ймовірно, антизвукова завіса допомогла. Вони пішли далі. Що ж мені робити з коханим? Як його вивести з коматозного стану? Ще раз приклала пальці до шиї. Пульс хоч і повільний, але в кілька разів швидший, ніж раніше. Значить глюкоза починає діяти поступово. Такий стан більше подібний на глибокий сон. Сама теж забулася в неспокійному тривожному сні. Прокинулася й одразу пульс Льоні. Повільний. Укол глюкози. Чекаючи, поки глюкоза розійдеться його організмом, вирішила перевірити, де ж ми перебуваємо.

Небезпеки не відчувала, тому антизвукову завісу зняла. Скільки ж часу ми вже на цій планеті? Годинник показував, що минуло майже півтори доби від початку бою. Дослідила приміщення, в якому ми перебували. Це виявилася досить велика печера. Ймовірно, колись вимита водою. Вгорі, в гірській породі помітила якийсь звивистий і вузький хід. Злевітувавши до "стелі", зрозуміла, що вибратися через верх не зумію. Кришити породу мечем Арихонів не можна. Можна отримати обвал. Та й гуркоту буде, не дай Боже. А якщо переслідувачі ще тут, то цей гуркіт приверне їхню увагу. Та й прорубуватися довелося б не один десяток метрів. Я такого не в силах зробити.

В одному місці виявила щось схоже на вихід, але він закритий кам’яним "кругляком" у кілька десятків тон. Зрушити його неможливо. Мені незрозуміло, яким чином ми опинилися в цій печері, якщо в неї немає ні входу, ні виходу. Хіба що за допомогою телепорту. Та коханий не став би так ризикувати, не знаючи, що тут є саме печера. Вирішила заощадити заряд батарей у коконі, вийшла з нього і вимкнула. Зняла з себе всю зброю та обладунки. Термокостюм непогано рятував від холоду. Ось лише пити хотілося неймовірно.

Більш ретельне дослідження печери показало, що й натяку немає на будь-яку вологу. Минуло вже три доби, а Льоня так і не приходив до тями. Хоча пульс піднявся до 18-20 за хвилину. Ще парочка флаконів глюкози і мені нічим буде підтримувати в ньому залишки життя. Та й самій хотілося вже жерти до неможливості. А пити ще сильніше.  Льоня ворухнувся. Але думок нуль. Лиш ніби прошепотів щось, але беззвучно. Аналізуючи рух його губ, зрозуміла: він просив пити. ВОДА! Де ж її взяти?! Я схилилася над ним. Затримала руку над його обличчям і черкнула по руці шакрамом. Зусиллям волі постаралася максимально уповільнити загоєння. Кров потрапила йому на обличчя, але частина й на губи. Він жадібно облизнув їх і раптом розплющив очі.

— Кров, — прошепотів він ледве чутно, — звідки кров?
Поступово його погляд прояснювався.
— Сонечко, ти що робиш? Навіщо порізала руку? — насилу вимовив, зі здивуванням і нерозумінням спробував зафіксувати свій погляд на рані, що затягувалась.
— Коханий, потрібна вода. А води в печері немає.
— Так вийди назовні. Там повно води.
— Не можу. Виходу немає. А якщо й був, то закритий величезним каменем.
— Лілечко, відсунути не судилося? — він з зусиллями повернув голову в бік валуна, що закривав вхід, і простягнувши в той бік руку, зробив обертальний рух пальцями. Цей багатотонний камінь відсунувся.

— Льоню, полеж, не рухайся. Я швидко, — увімкнувши кокон і встрибнувши в нього, метнулася до виходу, навіть не звернувши уваги на таке незвичайне пересування багатотонного каменю.
— Стій. А у що набирати будеш? — якось про це не подумала. Хіба в долоньках принести, — Ліль, візьми мій шолом.
Схопила шолом і кулею вилетіла з печери. Та поруч води не виявилося. Довелося влаштувати за допомогою левітації "польоти". Нарешті виявила джерело. Набрати не виходило. Тоді почала набирати в долоні й виливати в шолом. Левітуючи, "прилетіла" в печеру. З величезними труднощами напоїла Льоню і лише зараз зрозуміла, що я теж помираю від спраги. Розливаючи воду, з жадібністю напилася.

Нарешті до мене дійшло, наскільки я виявилась безтурботною. Не перевірила воду на придатність до вживання. А якщо там мікроорганізми, які нас знищать?! Крім того, безтурботно моталася по землі і забула, що цим могла виказати наше місце розташування.
— Льоню, вибач, я не перевірила воду.
— Ти ж у коконі. Він самостійно перевіряє. Якщо він тривоги не здійняв, значить, усе нормально. Жерти хочеться. Зараз би цілого бика з'їв.
— Вибач, нічого немає. Зараз піду, спробую щось добути.
— А шоколадки ти з'їла?
— Які шоколадки?

— Ну, це я так називаю кверківські солодощі. Після бійки на Валькіріку, я тепер у коконі постійно тягаю штук три-чотири. До речі, а де мій кокон? — я швидко метнулася до його кокону. Дійсно в ньому виявилося кілька "шоколадок".
— Ура! — відламала шматочок і дала коханому.
— А сама чому не їси?
— Тобі потрібно набиратися сил, а я й так непогано виглядаю.
— Не випендрюйся. Є в наявності щось їстівне, значить їж.

Раптом мене заполонило здивування.
— Щось я не зрозуміла. Ти щойно був без свідомості. ледве повернув голову. І водночас зміг відсунути багатотонну брилу. Як?
— Лілечко, рідненька. Я ж не фізичну силу прикладав, а ментальну. Для ментальної сили немає різниці, якої маси предмет ти будеш переміщати. Що один грам, що одна тонна. Ти теж так можеш. Згадай, як ти генерала Вергіля крутонула.
— Крутонула, крутонула. Стоп! То це ти розкрутив корабель Адмірала?

— Кохана, всі одинадцять кораблів "рибок" поплатилися за Гекату та Фаетон.  Але я не зміг передавити всі човники. Їх виявилось занадто багато.
— А чому мій шолом порізаний на шматочки?
— Довелося порізати. Він усе одно був із вм'ятиною.
— Тепер мені зрозуміло, чому в тебе навіть на себе не залишилося життєвої енергії. Ти не лише знищив кораблі без пострілів, а й мене врятував. Рідненький мій, — я пригорнулася до нього. Адже він сам гинув, а мене намагався врятувати.
— Залишимо сентименти на потім. Нам необхідно з'ясувати наявність розумних істот на планеті і чи продовжують нас ці акули шукати.

— Льоню, маємо ще одну величезну проблему: їжа.
— Вважаю, що це не проблема. Так само, як і вода. Якщо є рослинність, то вже не пропадемо. А якщо ще й хоч якась фауна в наявності, то можна жити відносно непогано. Єдине, що з їжі буде проблемою – сіль (NaCl). Без неї більшість їжі виявиться не просто несмачною, а огидною. Крім того, нам доведеться спочатку пересуватися левітуючи, щоб не залишати слідів на землі або траві (загалом на поверхні планети).

 *   *   *

Старійшина інквізиторів.

Я попередив молодого Землянина, претендента в інквізитори, про небезпеку, а також додав йому сили. Але невже я помилився? Якщо помилився, то це перша помилка за все своє життя. Жоден з інквізиторів, кому я передавав силу, не загинув. Землянин перший. Хоча відчуття таке, що він перебуває на межі життя і смерті. Я його не відчуваю, не відчуваю його сили. Водночас немає відчуття його смерті. Треба з'ясувати всі обставини його загибелі. Мені чомусь здається, що зарано його ховати.

— Мандрівник!
— Так, шефе!
— Терміново до мене. Одна нога там, друга тут.
— Слухаюся, — незабаром Мандрівник з'явився біля мене, ніби був поруч, а не в сусідній галактиці.
— Для тебе є неважке, хоча й важливе, завдання. Мотнись, провідай свого друга, короля Арихонів. Попередь його, щоб не шукав посла Олексу. Не допоможе йому магія королеви Шеньшер. Загине так само, як і його товариш. З Адміралом Бюлем жарти погані.

— Олекса загинув?
— Ось ти і з'ясуєш більш конкретно. Якщо з'являться хоч якісь новини, негайно до мене. Доки ти будеш у короля, можливо, я побуваю на місці бою. Щось дивне з Олексою.
— Мені вас шукати в системі Бюля?
— Ні. Я тебе зачекаю тут, — Мандрівник випарувався.

А дійсно із Землянином, щось дивне. Серед мертвих його немає. Я б одразу це відчув. Усіх, кого наділяв силою, відчуваю. Відчуваю їхню силу і застосування сили (захист чи агресія). Хоча ніхто і ніколи з тих, кого наділяв силою, не застосовували силу на зло і для агресії. Але ж я відчував, як Землянин відчайдушно боровся за своє життя і не лише за своє. Ось вона розгадка. Він боровся за життя керманича Земного флоту. Ймовірно, не розрахував своїх сил або ж, найімовірніше, віддав останні сили для її порятунку.

Шкода, що я не відчуваю її. Подивимось, з чим повернеться Мандрівник. Шкодую, що король Арихонів став королем. З нього був би прекрасний інквізитор. Адже попри те, що він король, він не став грубим, підлим і гордовитим. А залишився таким же чесним і справедливим, як і раніше. Не в приклад Аїду і Бюлю. Вони вже стільки разом гидоти наробили, що якби я був не інквізитором, сам би обох четвертував. Але ж Аїд колись теж був інквізитором. Я як відчував, що з нього не вийде справжнього інквізитора і був проти того, щоб прийняти його до наших лав. Так воно й вийшло. Аїд зганьбив нас.

— Ось! — Мандрівник виник переді мною і без жодних передмов запустив запис-голограму.
Два кораблі Землян: один конструкції Арихонів, другий конструкції Людин між десятком кораблів Адмірала Бюля.
— Зупини. Вони ж готуються до масштабного бою. Де всі бойові флоти?! — Мандрівник у стоповому режимі почав перемикати на камери інших розвідників. Нарешті виявив. Усі інші знайшлись напоготові біля іншої планети.

— Це ж пастка! — закричав Мандрівник, — невже Олекса із генералом не зрозуміли, що їх спеціально відвели від основних флотів? Щоб ніхто в запалі бою не помітив зради.
— Гадаю, ти не правий. Генерал звичайно це зрозуміла. Не виконати наказ вона не могла. Та й стріляти по союзних кораблях вона теж не буде.
— Але їх же просто розстріляють!
— Кіношнику, крути далі своє кіно. Зараз побачимо.

З початком бою по обох кораблях Землян почалася стрілянина. Я, як під час перегляду захоплюючого фільму, дивувався, як же їм вдавалося утітати від таких снайперських залпів. Щиро шкодував, коли корабель генерала знищили і вона почала човником майстерно уникати пострілів. Але ж вона навіть не здогадувалася, що кожну її дію командири кораблів відчували і тому так снайперськи стріляли. Снайперськи?!
— Мандрівнику, відмотай на початок бою. Щось не те в них зі стрільбою.

Ага, вони не розраховували на застосування основних двигунів під час маневру. Тому так довго не могли знищити цей кораблик. А що ж Олекса? Його корабель ще живий? Ось і застосування сили. УУУУх, як закрутилися кораблики Бюля.
— Мені потрібно знати чи врятувалася генерал Землян. Стежимо лише за нею.

Ось вона встигла вилетіти човником з корабля трохи раніше, ніж він розірвався від влучного одночасного залпу п'яти кораблів. Зупинила безладне перекидання човника і, ухиляючись від пострілів, полетіла до рятівної планети. Дійсно вона майстерно володіє корабликом. Стільки часу минуло, а півсотні човників противника не можуть по ній влучити. Але ось вона забарилася і її човник розлетівся на шматки. А це вже гідно глибокої поваги. Встигла катапультуватися.

— Збільш-но зображення, — Мандрівник змінив масштаб, наче наблизився до самотнього скафандра, що безладно обертався в усіх площинах бескінечного космосу, — сповільни, а коли буде до нас спиною, зупини.
Зображення завмерло. Мандрівник ще збільшив.
— Шефе, вона мертва. Бачите вм'ятину в шоломі?
— Так бачу, бачу. Вона може бути непритомною. Але в будь-якому випадку це призведе до смерті. Вмикай далі.

Скафандр без будь-яких ознак життя всередині летів, перекидаючись у безмежному космосі. Якщо припустити, що генерал непритомний і дихання сповільнилося, то однаково за кілька годин кисень закінчиться, і вона просто задихнеться, так і не прийшовши до тями. Шкода, звісно, генерала, але це вже явна смерть. Я вже зібрався сказати Мандрівникові, щоб перевів на камери з Олексою. Але раптом скафандр із генералом зник.
— Стоп! — зображення завмерло.
— Шефе, де скафандр генерала? — Мандрівник здивовано розглядав голограму, на якій вже нікого не було.
— Цього й варто було очікувати. Ех, ти! Це Олекса з активованою невидимкою підібрав генерала. Дивимося далі.

Далі дивитися було нічого. Хоча в одному місці побачили вибух човника. Все ж таки вони приловчилися і підстрелили човник Олекси. І там два варіанти: або обидва загинули у вибухнувшому човнику. Або на індивідуальній невидимці катапультувалися. Генерал була без свідомості. Значить перший варіант. Човники адмірала продовжували посилено снувати біля планети в пошуках втікачів. Значить вони вважали, що Земляни втекли. Ще кілька разів переглянув і прослухав усі записи.
— Мандрівнику, вільний. Дякую за допомогу.
— Радий був допомогти. Шкода, що Земляни загинули, — в одну мить Мандрівник зник.

— Хтозна, хтозна, — пробурчав я про себе. А невдовзі вже перебував у зоряній системі Адмірала Бюля. Як завжди, ніхто мене не бачив і не відчував.  А я, відчувши велике скупчення бійців на планеті, телепортнувся ближче до них. Вони прочісували гірську місцевість. Крім бійців адмірала, відчув і зовсім іншу ауру. Як у Олекси. Але раптом вона зникла. До того ж зникла так, ніби хтось замаскувався.

Я був радий. Дуже радий. Генерал жива. І замаскувалася від ворога. А якщо жива і маскується, то вона Олексу не залишить просто так помирати. Усе, можна повертатися. Значить навіть цього разу я не помилився, передаючи силу Землянину. Справжньому інквізиторові немає потреби витирати соплі.

 *   *   *

Олекса

Перша моя вилазка у "світ" показала, що ми перебуваємо на гірській полонині, порослій травою, рідкісним чагарником, окремими групами величезних дерев і з безліччю птахів. Тому повернувся я з повним шоломом яєць. Пернатих навіть не став ловити. Сире м'ясо, та ще й без солі, зовсім огидне. А яйця зараз найбільш оптимальний варіант. Лію попросив назбирати сухих гілок. Але те, що вона назбирала, не годилося для нашого багаття. Потрібні були дійсно дуже сухі гілки, щоб якомога менше було диму. А якщо можливо, то в ідеалі, щоб його взагалі не було. Швиденько сам назбирав. Таких, як необхідно. Лія, звісно, образилася. Але я змалював ситуацію і пояснив, що її гілки теж стануть у пригоді, після того, як добре підсохнуть.

Доба тут тривала двадцять земних годин. Якщо судити за співвідношенням дня і ночі (12 годин світлого часу доби і вісім годин темряви), то ми перебували десь у середніх широтах. З вогнем проблем не було. Варто черкнути шакрамами один об одного поруч із сухою травою, як вона миттєво спалахувала. Я з кожним разом розширював область обстеженої території. Бо новий похід завжди починав із телепорту в те місце, куди дістався попереднього разу. Помічав усе: гірські річечки та джерела, гніздування птахів та галявини з соковитим різнотрав'ям. А також місця проживання тварин, яких тут виявилася величезна кількість. В одному місці струмочок трохи змінив русло. А там, де він протікав раніше, оголився шар глини. Це була дійсно царська знахідка.

Використовуючи шолом, як невеликий бачок для замісу, виліпив кілька посудин. Щось на зразок тарілок і склянок. А також кілька "каструльок". Вони на "місцевому" сонці добре просохли. Висихали набагато швидше, ніж від Сонця на Землі. Потім спробував їх обпалити. Вийшли "цегляні" тарілки, склянки, кухлі та каструлі. У нас уже почали з'являтися запаси, які, як і воду, можна було зберігати у виготовленому посуді. В одну з подорожей поставив собі за мету знайти кухонну сіль. Рухався інтуїтивно. Кілька разів начебто знаходив, але чортів кокон бракував (хоча ми його майже не вмикали, економили заряд акумуляторів). Недарма кажуть: хто шукає, той завжди знайде. Знайшов. Не найчистіша сіль, але терпіти можна.

Після цього почав ловити пернатих, а одного разу помітив звіра, який чимось нагадував гієну (у збільшеному вигляді), але з рилом, як у свині. Вбивати її не став, а вирішив зловити. Та навіть за моєї величезної швидкості, це насилу вдалося. Після того, як зловив і втримав її (до того ж так, щоб не вкусила), вона повністю підкорилася мені. Як у вовчій зграї – визнала мене за ватажка. Тепер біля нашої печери з'явилася охорона. Годували цього звіра птахами. Що цікаво, одних Галка (так прозвали цього дивного звіра) з'їдала за милу душу, а до інших не бажала й доторкатися. Таким чином ми визначали, яких птахів нам можна їсти, а яких і ловити немає сенсу. Взагалі-то звірини різноманітної та цікавої було вдосталь.

Величезні варани.




Волохаті шаблезубі чи то тигри, чи то леви. Якісь незрозумілі броненосці. Двометрові нутрії. Страусоподібні величезні фламінго. Та й узагалі тут усе було величезним. Ймовірно, через великий атмосферний тиск.

Спала Галка в печері разом із нами на м'якій та запашній траві (на сіні). Приблизно через місяць мені вдалося виявити ще одну затишну печеру.  Але розташована вона так, що практично з усіх боків її не видно. Та й виявив її абсолютно випадково (коли пташка, за якою гнався, залетіла в неї). Ще один величезний плюс був у цієї печери: вона знаходилася набагато ближче до екватора. Переселилися втрьох туди. Адже Галка тепер була, як повноправний член сім'ї. Відразу ж планета "обмила" новосілля. Майже цілий день йшов дощ. Не тільки ми, а й Галка не бажала намокати від дощу. Так і просиділи безвилазно в печері, як первісні люди. Добре, що були запаси їжі. "Ось поспали – можна поїсти, ось поїли – можна поспати", – як говорилося в знаменитому мультику.

Одного разу, зранку збирався, як завжди на дослідження нових територій.
— Льоню, будь обережний, — зазвичай Лія нічого подібного не говорила. Та й у самого інтуїція попереджала про якусь небезпеку. Дійсно те, що я побачив цього разу, шокувало мене. Я натрапив на виробництво, кар'єр. Величезні машини вгризалися в породу, кришили, транспортували породу в бункери. Туди ж по трубах із водойми подавалася вода. Гуркіт стояв оглушливий. З усього цього я зробив висновок, що тут промивали золото. Помітив навіть тих, хто це робив. Вони прилітали і відлітали незвичайної форми літальними апаратами. Побачив споруди, що нагадували будиночки. Стежив за ними до темряви.

"Рибки"!!! Матір їхню за ногу! Але коли, повернувшись, розповів про це Лії, то вона пояснила, що планета цих довбаних "акул" не ця, а та, біля якої билися космічні флоти. Ця ж імовірно використовувалася акулами, як гігантська копальня з видобутку золота і можливо інших корисних копалин. Ось це так поворот! Треба бути втричі обережнішими. Але з'ясувати, де і що конкретно діється на цій копальні, спостерігаючи здалеку, не виходило. А наближатися не ризикував, щоб не виявили, якщо Лія каже, що ці довбані акули якимось чином знали, в якому напрямку наші кораблі проводили маневр. А кораблики-то знаходились під невидимками. Значить і мене зможуть виявити. Звичайно, якби я був пташкою, то вони на мене й уваги напевно не звернули б.

Пташка! А це ідея. Вибрав одну цікаву породу птахів. Вони були досить великі. Чимось нагадували наших альбатросів із розмахом крила до десяти метрів. Тільки колір оперення рожевий (як у фламінго) і горбатий дзьоб, як у грузина ніс. Спочатку спробував навіяти цьому альбатросу, щоб не лякався мене. Потім необхідність політати над кар'єром. Він злетів і закружляв, плануючи над цим виробництвом. Усе, що бачив цей альбатрос, бачив і я. Але незабаром на нього почався ментальний вплив. Його ніби проганяли звідти. Хтось із рибок навіював, щоб він відлітав, а я – щоб літав над кар'єром. Альбатрос смикався туди-сюди, не розуміючи, чому він тут літає і чому не може полетіти. Зрештою його просто підстрелили. До того ж такою цікавою зброєю, що раніше я не зустрічав. Постріл по пташці чимось нагадував лазерний, але поки підбитий альбатрос падав, він просто згорів. І до землі долетів лише попіл. Круто!

У принципі нічого цікавого і не побачив. Але зрозумів, що простір над кар'єром відстежують. Взяти чи що, перевернути їм ці гуркітливі машини? Чи не варто? Може, наступного разу. А коли Лії сказав про цей намір, вона відчихвостила мене, як вередливу дитину.
— Льоню, ти з глузду з'їхав? Тобі дитячі забавки. А ти подумав, що ти цим привернеш увагу і акули знову почнуть нас шукати? Ти ж не в дитячому садку.
— Гаразд. Мир. Я просто так запитав. Зовсім не збирався що-небудь із ними робити.

Минув цілий рік у Земному обчисленні з моменту, коли ми потрапили на цю планету. Я Лії передав усі свої знання (яких у неї ще не було) і наділив силою, такою ж, як і в мене. Ми обжилися тут. Полювали та збирали ягоди. Печера вже й печеру не нагадувала. Вся підлога і стінки були закриті шкурами тварин із теплим, густим хутром. Вхід був закритий теж зшитими шкурами. Але зшитими тонкими і довгими ліанами, що нагадують нитки. Як голку використовували гостру кістку (нічим не поступається справжній голці ні за міцністю, ні за якістю та елегантністю). Коли Лія зшивала ці шкури, я заспівав їй пісеньку:

Пам'ятаєш мезозойську культуру
Біля багаття сиділи ми з тобою
Ти на мені роздерту шкуру
Зашивала кам'яною голкою.

Я сидів, неголений і немитий,
І нечленороздільно бурмотів.
Цього дня сокиру з неоліту
Я на хобот мамонта зміняв.

У димній напівтемряві печери,
Де зі стінок капала вода,
Анекдот часів архейської ери
Я тобі розповідав тоді.

Ти голкою орудувала завзято,
Не піднявши своїх кошлатих повік.
Ти була вже не мавпа,
Але, на жаль, ще не людина.

І так часто сняться мені недарма
Холодок базальтової скелі,
Зворушені ласкавою засмагою
Ноги волохаті твої.

Жерти захочеш – прийди
Ти в печеру увійди
Хобот мамонта ми разом зжуємо
Наші зуби гострі
Не згаснуть багаття
Цю ніч ми вдвох проведемо.

Пам'ятаєш наше перше побачення
Над лісовою звивистою річкою?
Чулося бурчання і бурчання -
Ми з тобою йшли на водопій.

Ти сказала: "Уся у твоїй я владі,
Від кохання, як від вогню, горю!" -
І в пориві ніжної, тихої пристрасті
Відкусила вухо і ніздрю.

Пам'ятаєш пітекантропа сусіда
Як тебе він у мене відбив
Тим, що щодня для обіду
Кістки динозавра приносив.

Ти любила їсти сире м'ясо
І пила бізоняче молоко
Ти мене лаяла, лоботряса
Якщо не приніс я нічого

До сих пір я часто згадую
Темний вечір високо в горах,
Я тебе сиру доїдав,
Плачучи, весь від ревнощів у сльозах.

У столітті нинішньому, двадцятому,
Не схожому так на мезозой,
Голеним, акуратним, незім'ятим
На побачення я прийду з тобою.
І тепер скажу я без оглядки,
Що тебе без пам'яті люблю -
Людину з голови до п'яток,
Мавпочку милу мою.

Жерти захочеш – прийди
Ти в печеру увійди
Хобот мамонта ми разом зжуємо
Наші зуби гострі
Не згаснуть багаття
Цю ніч ми вдвох проведемо.
(довільний переклад з російської)

https://www.youtube.com/watch?v=YMbC0ywOXV8

Лія дуже уважно слухала слова пісні. Я думав, вона буде обурюватися і сердитися. Але вона з гумором сприйняла текст пісні. І ми разом посміялися, уявивши цю ситуацію. Хоча вона й не надто відрізнялася від дійсності. Одягнені ми були в шкури або в те, що виготовили зі шкур.

Та ми звикли. Нам було добре удвох. Жодних зобов'язань і зайвих турбот. Хоча іноді наступала ностальгія і хотілося спілкування ще з кимось. Дуже хотілося побачитися з дітьми. Якби не ці довбані акули, то життя взагалі було б пречудовим.

Час минав. Ми напевно здичавіли. Тому, що дійсно жили, як дикуни. Одна єдина турбота: добути пожерти. Хоча з цим - проблем не було. М'яса вдосталь. Компоти з різноманітних ягід. Замість цукру виявили одну рослину, листя якої виявилося набагато солодшим за цукор. Одного листка вистачало з надлишком на глиняний кухоль.  Крім полювання, Лія змушувала мене не забувати про фізичну та бойову підготовку, і ми по три-чотири години щодня проводили спаринги. Увечері звісно ліжковий спаринг. А весь вільний час витрачав на дослідження материка. Навіть використав одного разу реактивні двигуни скафандра, щоб перелетіти на сусідній материк. Це було один раз (і то Лія бурчала), а потім просто телепортувався в потрібну точку (якщо хоч раз там побував).