Казки Баюна

Світла і простора квартира. Місце дитинства.Не велика кімната, де Марія розкладала свої дитячи скарби.Ось ліжечко для ведмедика,бісер у яєчку із кіндера який їй подарували на Новий Рік, шафка для лялькових речей. У всього своє місце. На стіні годинник відміряє час. Куди поспішають ті стрілки, Марія не розуміла. На годиннику намальований човен який стоїть на морському березі. Багато разів уявляла вона себе капітаном далекого плавання, із піратською картою, шкіряною сумкою і компасом де вона могла битись із піратами або стати частиною їхньої команди, варіантів безліч, головне-політ фантазії і жодних кордонів.

У коридорі з’явився кіт.Він сидів під стіною. Його ніхто не бачив, окрім Марії. Кіт був незвичного розміру, більший за звичних порід кошачих. Густа і довга шерсть стояла дибки. Зелені очі. Він часто стояв к тому кутку. Мама його відчувала і проходячи повз, прискорювала кроки, наче намагалась втекти. Декілька разів Марія намагалась показати його батькам, та чула лише про те , що в неї буйна фантазія… Тож ці намагання були марними.Цей кіт був завжди у добрих відносинах із їх домовиком, та про нього трохи згодом, він сьогодні у важливих справах готується до завтрашніх гостей у дім. Там прийде подруга мами, яку він не любить, тож буде все розливати і перевертати щоб привернути увагу мами, хоча вже безліч разів казав їй про це, шкода що вона не хочу чути. 

А сталось це чотири роки тому, коли мама ще була вагітна Марією і носили її під серцем. От та знайома була в гостях і задумала залицятитись до нашого тата. 

«Мама про це не знає, а я  їй кажу-кажу..»-розповідає домовик Маші. 

Ну от сьогодні він виставляє предмети так, щоб та тітка чіплялась об них, справ ще купа, он бубонить на шафі.

Кіт-баюн пройшов повз стіни і сів у куточку біля іграшок Марії.

«-Чого тебе так давно не було?-спитала Маша.

«-Ти вже виросла , я до певного часу охороняв тебе, мені скоро час ідти, я прийшов попрощатись»

«-Як? А як же казки які ти тінями показував мені на стелі…»

«-Аааа, це, так. Я люблю розповідати казки немовлятам. Цікаво, що батьки часто не розуміють , чому саме діти так по довгу можуть дивитись у одну крапку на стелі або стіні. А яка була твоя найулюбленіша?»

«-Я обожнюю про Ірійський сад . Про птахів дивних і про зірки, де ми з тобою літали, як я зможу тепер без тебе?»

«-Не хвилюйся , моя мила, ти скоро мене забудеш»

«-Я, ні, ніколи , ніколи не забуду!»

«-Твоя мама казала мені так само, а от тепер біжить від мене, коли відчуває мене поряд, а знаєш як ми із нею розважались»

Баюн замислився.

Маша почала грати із ведмедем. Їй згадалась казка про птаха на ім’я Гамаюн.

Всі казки, які розповідав кіт, оживали . Марія дивилась і бачила. 

Світи, зірки, глибини океанів із морськими левами, китами, русалками. Сади із дивними птахами, ліси в яких живуть гноми і єльфи. Інші галактики. Все було зрозуміло. 

Все було багатогранне, багатошарове. Все із усім гармоніювало, лилось звуками і фарбами. Як же це гарно. Любов, яку можно осягнути.

Марія заплющила очі. На кухні мама наспівувала пісню, було чути як кипить вода у каструлі і смачний аромат страв, які готувались, можно було відчути маленьким носиком.

Домовик вже дістав свою ложку.З цією ложкою нещодавно була історія. 

Загубив дід її. Перерили вони з Баюном усе до гори дном. Виявилось, що то домовиха до Яги у гості на пир ходила. Яга на ювілей запросила найближчу рідню. А з нашим домовиком вони пару тисячоліть тому , щось не поділили. Вже ні вона ні він, не пам’ятали що саме, та перший крок ніхто не наважувався зробити, от домовиха сама на ті гуляння і ходила. Прийшла ввечері червонощока і ягід діду принесла. Пів ночі за ту ложку сварились. Пішов наступного дня до Лішого за деревиною. Довго вибирали між черешнею чи грушею. Вибрали таки грушу. Потім згадали що давно у банника не бували. Набрали гостинців, Ліший віник новий сплів, дід наш пряники із медовухою у вузлик замотав. Гуділи вони із Банником дві ночі. І парились, і гомоніли, із кікіморами пісень співали. Прийшов додому на третій день. Ложку приніс. З того часу не сваряться. Кіт їх любить. Каже що в них є дух волі.

Марія обійняла кота. Стояли обидва мовчали. 

Наступав вечір і у небі з’явились перші зорі. Сонечко пішло блукати світом а на небосхилі з’явився гострий місяць.

Маша забула про кота і згадала про нього вночі, коли побачила народження Фенікса.

Невже це все забудеться і час зітре це із пам’яті?

Вона дивилась на стіну. На ній тінями грав театр. Місячне сяйво малювало світи, де живуть дивні створіння. І кожне із них важливе, бо він-частина усього під назвою Життя.Тому що Бог-це безумовна осмислена гармонія, вона розуміла це у свої три роки. Як дорослі навколо цього не розуміють і чому так ускладнюють. Маша знала все.Тільки як розповісти це. Як показати що стін ніде немає.

Маша заплющила очі і провалилась у сон, в якому вона, гуляла у лісі із гномом із підземного світу. Вони зібрались у сховище за пилком. 

А годинник тихо шарудів стрілками відміряючи час. 

Завтра Марії чотири роки і вона почне забувати. А потім, щоб згадати, може знадобитись ціле життя. Може мама почує її і вони почнуть разом із сім’єю домових чай пити на кухні-от би весело було. 

Ранок покаже.

А поки домовий тягне сіно у ліжко, прекрасна діва іде по небосклону розсипаючи зірки-Маша вірить у Життя. Відчуває, живе, любить без причин і сподівань. 

«Тихше, діду, не бубони, дам я тобі завтра меду, там ціла банка. Намажеш пряник і будеш їсти, спи. Дай мені ще часу щоб не забути»