Казка про те, як Йорд розмовляла з тишею

 Колись Йорд боялася тиші.
Вона вмикала музику.
Шукала розмов.
Заповнювала кожну мить справами.
Бо їй здавалося, що в тиші живе самотність.
Одного зимового ранку Ліс прокинувся без жодного звуку.
Не співали птахи.
Не шумів вітер.
Навіть струмок ніби затримав подих.
Йорд ішла стежкою й раптом почула...
Тишу.
Вона була такою глибокою, що здавалося, ніби її можна торкнутися.
— Чому ти мовчиш? — запитала Йорд.
— Я не мовчу, — відповіла Тиша.
— Люди просто давно розучилися мене слухати.
Йорд присіла на старий пень.
Спочатку їй було незручно.
У голові бігли думки.
Учорашні слова.
Завтрашні турботи.
Старі образи.
Нові страхи.
Вони говорили всі одночасно.
— Це і є ти? — запитала вона.
— Ні, — лагідно відповіла Тиша.
— Це лише шум, який люди носять із собою.
Почекай.
Йорд заплющила очі.
Минуло трохи часу.
Думки почали стихати.
Наче птахи, які знайшли собі місце для ночівлі.
І тоді вона почула.
Як росте трава.
Як падає сніжинка.
Як сонце торкається кори дерева.
Як б'ється її власне серце.
— Невже це існувало завжди? — здивувалася Йорд.
— Завжди, — усміхнулася Тиша.
— Просто ти весь час слухала світ.
А не себе.
— Чому люди тебе бояться?
Тиша довго мовчала.
Потім сказала:
— Бо я нічого не приховую.
Коли людина залишається зі мною, вона зустрічає того, від кого найдовше тікала.
Себе.
Йорд замислилася.
І раптом зрозуміла.
Усі найважливіші відповіді приходили до неї саме тоді, коли навколо було тихо.
Не серед суперечок.
Не серед натовпу.
Не в поспіху.
А тоді, коли вона переставала шукати.
Відтоді вона щодня приходила до Лісу.
Не просити.
Не скаржитися.
Не шукати знаків.
Вона просто сиділа поруч із Тишею.
І вони мовчали разом.
Люди дивувалися.
— Про що ви розмовляєте?
Йорд усміхалася.
— Про найважливіше.
— Але ж ви мовчите.
— Саме тому ми й чуємо одне одного.
Минали роки.
І кожен, хто випадково зустрічав Йорд у Лісі, повертався додому трохи спокійнішим.
Бо поруч із нею навіть найтривожніше серце починало говорити тихіше.
А одного разу стара Тиша прошепотіла:
— Тепер ти зрозуміла мій секрет.
Я ніколи не була порожнечею.
Я завжди була домом.
Домом, у який люди повертаються, коли нарешті втомлюються тікати від себе.
І кажуть, що відтоді, коли Йорд хотіла почути голос Землі, вона не ставила запитань.
Вона просто сідала під дерево.
Заплющувала очі.
І слухала.
Бо знала: наймудріші відповіді народжуються не зі слів, а з тиші між ними.