Казка про першу свічку Йорд

 Кажуть, у кожної людини є своя Перша Свічка.
Не та, що стоїть на святковому столі.
Не та, що запалюють, коли вимикають світло.
А та, яку одного дня запалюють у власному серці.
Колись Йорд думала, що світло потрібно шукати далеко.
У книжках.
У мудрих людях.
У чужих словах.
Вона довго ходила дорогами, збираючи чужі іскри.
Та щоразу, коли поверталася додому, всередині знову було темно.
Одного осіннього вечора Ліс подарував їй маленьку воскову свічку.
Без оздоблення.
Без магічних знаків.
Звичайну.
— Це не чарівна свічка, — прошелестіло листя.
— А навіщо вона тоді?
— Щоб ти зрозуміла одну річ.
Йорд поставила свічку на старий дерев'яний стіл.
Навколо пахли сушені трави.
За вікном шелестіли дерева.
У кімнаті панувала така тиша, що було чути, як б'ється її серце.
Вона довго дивилася на свічку.
Потім запалила сірник.
Полум'я спалахнуло так тихо, ніби боялося когось розбудити.
І тоді сталося диво.
Не в кімнаті.
У ній самій.
Свічка була зовсім маленькою.
Та її світла вистачило, щоб побачити те, що роками ховалося в темряві.
Втому, яку вона весь час приховувала.
Сльози, яких соромилася.
Мрії, які відкладала «на потім».
І маленьку дівчинку всередині себе, яка так довго чекала лише одного.
Щоб хтось сказав:
— Я поруч.
Йорд простягнула руку.
Але поруч нікого не було.
Тоді вона тихо поклала долоню собі на серце.
І вперше ці слова прозвучали її власним голосом:
— Я поруч.
Полум'я свічки стало трохи яскравішим.
Ліс усміхнувся.
Бо знав стародавню таємницю.
Найважливіше світло народжується не тоді, коли ми запалюємо свічку.
А тоді, коли перестаємо залишати себе на самоті.
Відтоді Йорд запалювала свічку не для обрядів.
Не для прикраси.
І навіть не для затишку.
Вона запалювала її щоразу, коли забувала про себе.
І маленьке полум'я щоразу нагадувало:
— Не поспішай.
Сядь.
Подихай.
Випий теплого чаю.
Розчеши волосся.
Напиши кілька рядків.
Послухай тишу.
Повернися до себе.
Минуло багато років.
Люди почали запитувати:
— Чому у твоєму домі так тепло, навіть узимку?
Йорд усміхалася.
Вона знала відповідь.
Тепло дарувала не свічка.
Тепло дарувала жінка, яка одного вечора наважилася запалити світло не в кімнаті, а у власному серці.
І кажуть, що відтоді кожен, хто переступав поріг її дому, виходив із маленькою невидимою іскрою в долонях.
Бо справжнє світло ніколи не згорає.
Воно тихо переходить від серця до серця.