Казка про те, як Йорд вчилася любити себе

Дуже давно, коли дерева ще пам'ятали людські імена, а річки вміли слухати, жила жінка на ім'я Йорд.
Вона була доброю.
Настільки доброю, що могла годинами вислуховувати чужий біль.
Могла віддати останній шматочок тепла тому, хто мерз.
Могла пробачити навіть того, хто її образив.
Але була одна людина, яку вона не вміла любити.
Себе.
Щоранку вона дивилася в дзеркало і бачила лише те, чого бракує.
То волосся недостатньо гарне.
То обличчя занадто втомлене.
То тіло не таке.
То характер надто м'який.
І дзеркало мовчало.
Бо дзеркала ніколи не сперечаються з людьми.
Вони лише показують те, у що люди вірять.
Одного разу Йорд зустріла стару Лісову Жінку.
Та сиділа на пні й розчісувала срібне волосся дерев'яним гребенем.
— Чому ти така сумна? — запитала вона.
— Бо мені весь час здається, що я недостатня.
Стара усміхнулася.
— А хто тобі це сказав?
Йорд замислилася.
І раптом зрозуміла, що не пам'ятає.
Чийсь голос жив у ній так давно, що став схожим на власний.
— Якщо хочеш навчитися любити себе, — сказала Лісова Жінка, — перестань шукати любов у дзеркалі.
Шукай її у своїх вчинках.
Йорд не зрозуміла.
Та все ж вирішила спробувати.
Наступного дня вона приготувала собі смачний сніданок.
Не тому, що мусила.
А тому, що була голодна.
Потім випила води.
Вийшла на свіже повітря.
Намастила волосся олією.
Підрізала посічені кінчики.
Вчасно лягла спати.
І подумала:
«Я ж нічого особливого не зробила.»
Але в Лісі сталося диво.
Кожного разу, коли Йорд робила для себе щось із любов'ю, біля її серця проростало маленьке листя.
Вона цього не бачила.
Та бачила Земля.
Минали місяці.
Потім роки.
Листя ставало гілками.
Гілки — деревом.
І одного дня всередині Йорд виріс могутній дуб.
Він мав коріння з довіри.
Стовбур із самоповаги.
Крону з ніжності.
Йорд знову підійшла до дзеркала.
Воно було тим самим.
Обличчя теж.
Лише в очах з'явилося щось нове.
Спокій.
— Я стала красивішою? — запитала вона.
Дзеркало відповіло:
— Ні.
Ти стала добрішою до тієї жінки, яка щодня дивиться на тебе з цього боку скла.
Саме це люди називають красою.
Того вечора Йорд зрозуміла те, чого не могла зрозуміти багато років.
Любов до себе не приходить одного дня.
Вона не народжується від компліментів.
Не живе в цифрах на вагах.
Не ховається в ідеальному відображенні.
Вона народжується щоразу, коли ти кажеш собі:
«Я варта турботи. Не тому, що стала кращою. А тому, що я — це я.»
І відтоді люди, які зустрічали Йорд, часто запитували:
— У чому твій секрет? Чому поруч із тобою так тепло?
Вона лише усміхалася й відповідала:
— Одного дня я перестала чекати, що хтось навчить мене любити себе.
І почала вчитися сама.
І, мабуть, це був найважливіший урок усього мого життя.