Казка про Квокку і Аяя. Частина 3: Дракон Часу

Після того, як Еллі згадала своє ім’я, Квокка, Аяй і вона разом подорожували Землею Снів. Це було місце, де народжувались майбутні події. Кожна думка ставала насіниною, кожна мрія — пташкою, що летіла в Час.

Але раптом усе зупинилось. Річки перестали текти, годинники завмерли, а зорі — перестали блиматись.

— Щось сталося з майбутнім, — тихо сказала Еллі.

— Ми в Петлі Забутого Завтра, — промовив Аяй, нахилившись до землі. — І хтось дуже великий боїться крокнути вперед…

Вони вирушили вглиб туманів часу. І там, у центрі Кола Вічності, сидів Дракон. Він був старий, могутній, але сумний. Його луска виблискувала як розбиті годинники, а очі світилися як вечірні зорі, що бояться нічного неба.

— Ти Дракон Часу? — запитала Квокка.

— Я. Але я втратив своє завтра, — відповів він важко. — Я бачив стільки майбут, що забув, яке з них моє.

— А ти пам’ятаєш, чого бажав, коли був маленьким Дракончиком? — спитала Еллі.

— Я... Я мріяв навчити інших не боятися часу, — прошепотів він.

— Ось воно! — вигукнув Аяй. — Це твоє майбутнє!

І тоді Квокка доторкнулася до його лапи, Еллі — до серця, а Аяй — проспівав свою улюблену фразу: «Я не боюся. Я — єсть!»

Із грудей Дракона спалахнув вогонь — не руйнівний, а творящий. Вогонь, що розпалює бажання жити.

Годинники знову забігали, зорі повернули блиск, річки знову потекли.

— Тепер я пам’ятаю, — сказав Дракон Часу. — Моє завтра — це кожен, кого я навчив не боятися майбутнього.

І він полетів, залишаючи за собою слід із світлячків часу.

А Квокка, Аяй і Еллі йшли далі. Бо ще багато хто потребував світла, пам’яті й імені.