Казка про Квокку і Аяя. Частина 2: Долина Забутих Імен

Наступного ранку, коли небо ще не вибрало — бути рожевим чи синім, Квокка й Аяй прокинулися від дивного дзеленчання. Це був дзвінок Дерева Заклику. Воно росло на краю світу і кликало тільки тих, хто міг допомогти...

— Хтось загубив себе, — прошепотала Квокка.

— Пора вирушати, — кивнув Аяй.

Дорога була довгою. Вони йшли через Хмарні Гойдалки, плавали у Молочній Річці, навіть стрибали по дзеркалах пам’яті.

Нарешті дісталися до Долини Забутих Імен. Там було тихо, аж надто тихо. Камені шепотіли уривки слів, а вітер ніс обривки пісень без імен.

Тут жили ті, хто забув, хто вони.

Серед квітів сиділа істота — напівпрозора, сумна, мов тінь і світло водночас. Вона намагалася вимовити своє ім’я, але щоразу звук зникав у повітрі.

— Ми тебе чуємо, — сказав Аяй. — Але щоб згадати себе, треба не слухати вухами, а серцем.

Квокка тихенько проспівала свою улюблену пісню:

«Ти — частинка зорі,
Ти — ріка і вогні,
Пам’ять в серці живе,
Ім’я твоє — це ти!»

Істота затремтіла. Її тіло почало наповнюватися кольором. Очі — блиском. Голос — теплом.

— Я... Еллі! — вигукнула вона. — Моє ім’я — Еллі!

Земля задзвеніла, а з неба посипалися Згадкові Квіти — такі ростуть лише тоді, коли хтось знаходить себе.

— Ти знову вільна, Еллі, — сказав Аяй. — А тепер летімо далі. Бо кожен, хто знайшов себе, може допомогти іншим згадати.

І троє мандрівників рушили далі — нести пам’ять, світло й усмішку.