Казка про Квокку і Аяя

Десь у глибині Всесвіту, на Острові Світлих Намірів, жила-була Квокка. Її шерсть завжди пахла сонцем, а очі світилися, наче зорі на ранковому небі. Квокка була дуже лагідна й усміхнена — хто б не проходив повз, одразу відчував тепло в серці.

Одного дня, коли вітер співав у кронах Дерева Мудрості, з неба спустився Аяй. Він був створений із променів веселки й дзвону дитячого сміху. У нього не було крил, але він умів літати — на думці, на мрії, на веселому "Я є!"

— Хто ти? — запитала Квокка.

— Я — Аяй! — відповів він, зробивши кульбіт у повітрі. — Я той, хто будить радість!

Відтоді вони стали нерозлучні. Квокка вчила Аяя слухати серце, а Аяй — Квокку бачити магію навіть у травинці.

Разом вони подорожували різними світами: заглядали в сни малят, гралися з тінями на стінах, співали зорям пісеньку “Ай-ло-ла”, від якої всі погані сни танули, як сніг у весняному промінні.

Одного дня вони зустріли Сумну Тінь. Вона була мовчазна й холодна, і заблукала між світами.

— Я загубилась, — прошепотіла Тінь.

— А ти пам’ятаєш, ким була колись? — запитав Аяй.

— Я колись була Світлом...

Квокка простягла лапку, Аяй — промінь, і вони разом обійняли Тінь.

Вона заплакала слізками зір, і з кожною сльозинкою ставала світлішою. Поступово вона знову почала світитися — тепер уже м’яким світлом прийняття.

— Дякую, — сказала вона. — Я знову Я.

І відтоді, там, де з’являлися Квокка й Аяй, пробуджувались усмішки, пелюстки розквітали, а Тіні згадували, що вони — теж Світло.