На самому краєчку поля росла особлива квітка. Вона розквітала тільки вночі, і її пелюстки світилися м’яким світлом. Її звали Сноцвіт.
Коли всі діти вкладалися спати, Сноцвіт відкривав свої пелюстки — й від них у повітря піднімалися легкі блискітки. Вони літали до дитячих подушок і шепотіли сни.
Одного разу до квітки прилетіла маленька душа. Вона тільки-но з’явилася на світ, і ще не вміла бачити сни.
— Навчи мене мріяти, — попросила вона.
Сноцвіт легенько ворухнув пелюстками.
— Заплющ оченята. Я покажу тобі шлях.
І душа побачила: хмарки, схожі на котиків, луки, де бігають іграшки, що ожили, зорі, що співають колискову.
Відтоді кожна дитина, що лягала спати з теплим серцем, чула той самий шепіт Сноцвіту:
— Спи спокійно, мріє. Я тримаю твій сон.