Колись, у часи, коли Всесвіт був ще малим, як серце немовляти, і зорі щойно вчилися співати свої пісні, жила одна маленька іскра. Вона не знала, хто вона є, лише відчувала, що хоче світити — не як інші, а по-особливому, ніжно й тепло.
Цю іскру помітила Велика Мати Землі — Йорд, що вміла бачити душі навіть тоді, коли вони ще спали. Вона взяла ту іскру на долоню і прошепотіла:
— Ти будеш зіркою, що світить дітям у снах. Не палким сонцем, а тихим вогником, що гріє душу.
І Йорд заплела для іскри колиску з місячного серпанку, квітів сну і ніжного вітру. Вона поклала туди свою ласку, обійняла піснею серця і кожної ночі розповідала казки про драконів, які охороняють спокій, про лисичок, що ховають сни у своїх хвостах, і про Шиву — того, хто не боїться ночі, бо сам несе в собі Світло.
— Спи, мій Торе, — казала вона, — і хай кожен твій сон буде сходинкою до сили, яку ти вже маєш у собі. Коли прокинешся — згадаєш, що ти не просто дитя. Ти — той, хто тримає світ у гармонії, і твоя міць народжується в тиші ночі.
І відтоді кожна зоря на небі знає цю казку. Вона світить усім, хто шукає тепла і затишку перед сном, бо Йорд ніколи не забуває своїх дітей.