В одному зеленому лісі у зеленій хатці жив зайчик Ясь. І був той зайчик такий собі жадібний. А тому не мав друзів. Вирощував капусту, саджав моркву, пісеньок співав і не журився.
Але настала осінь, повіяли холодні вітри, листячко на деревах пожовкло і почало опадати. Стало Ясеві холодно. Ходить він і в зажурі поглядає на свою зів'ялу городину.
Побачила його Ворона.
— Кар! Чого це ти, Ясю, смутний-невеселий?
— Та як же мені не журитися? Холодно як…
— А ти, Ясю, у вирій лети, як птахи. Там, кажуть, тепло.
Сказала це Ворона і полетіла собі.
А Ясь задумався: як же ж йому полетіти?
Спробував було з гірки полетіти: заліз, розігнався і стрибнув, махаючи вухами. Трохи пролетів і впав. Добре, що гірка невисока була.
Тоді Ясь вирішив змайструвати собі крила. Взяв дві великі гілки. Намотав на них дрантячко. І вийшли такі собі крила.
Знов заліз зайчик на гірку поблизу свого дому. Підскочив, замахав крилами і… впав.
Сидить заєць, потилицю чухає. Іде повз нього лисичка Еля.
— Що, Ясю, день у тебе невдалий?
— Та ось, вирішив летіти у теплі краї — бо дуже вже холодно стало. Та й зробив крила. А вони не годяться.
— А я знаю, як ще можна полетіти, — обізвалася Еля. — Ходімо до моєї хатки. В мене є малюнок цієї літальної машини.
Прийшли до лисички додому. Вона дістала креслення.
— Ось. Дельтаплан називається. Ой, та ти змерз! Зараз. У мене є шубка. Вдягни. Можеш трохи поносити.
Вдягнув Ясь шубку, зігрівся, подякував Елі. І пішов майструвати дельтаплан.
Знов виліз Ясик на гірку, розбігся і злетів…
Летів Ясь, летів. Радів. Аж раптом зачепився за гілку високого дерева — і дельтаплан впав на землю.
Сидить зайчик і плаче.
Аж іде тут кіт Базько.
— Чого це ти тут сидиш і землю поливаєш? Однак уже осінь, нічого не виросте від твоїх сліз.
— Та я хотів у теплі краї летіти. Ось Еля навчила мене зробити дельтаплан. Але далеко на ньому я не залетів.
— А ходімо-но до мене в село. Я тобі дещо дам.
Приходять вони до Базі додому. Кіт чаю наварив, Яся пригостив. Зайчик так від того чаю нагрівся, що й забув, чого він до Базі прийшов.
А кіт повів Яся до хліва. А там стоїть повітряна куля.
Розпалили вогонь, кулю надули. Зайчик такий радий. Аж себе не тямить.
Сів він на кулю, красно подякував Базькові. І полетів. Радіє — згори стільки видно!
Раптом почалася сильна буря. Закрутила повітряну кулю і кинула нею об землю.
Бачить Ясь, що куля ушкоджена і далі на ній не полетиш. Сів та й заплакав.
Аж раптом іде вовк Сірко.
— Чого ти, зайчику, нюні розпустив?
— Та зібрався я в теплі краї летіти, а в мене усе не виходить. Ось і куля пошкодилась.
— Не плач. Ходімо до мене, я дам тобі свій вертоліт — недавно придбав.
Приходять, а в Сірка гості зібралися: лисичка Еля та кіт Базько. Сидять, чай п'ють із шоколадними цукерками.
Сіли до них і вовк із зайцем. Довго сиділи. Балакали.
Аж під вечір похопилися: зайчику ж потрібно летіти!
І тоді всі почали випитувати:
— Навіщо тобі, Ясю, летіти так далеко?
— Ну, холодно тут… А там завжди літо. Щоб не мерзнути…
Тоді Еля, Базько і Сірко навперебій почали пропонувати Ясеві: хто дрова, хто шубку, хто теплі чобіточки…
Подумав Ясь і нікуди не полетів. Адже там, де є друзі, ніколи не буває холодно.