Сусід

У сусідньому дворі грався хлопчик — блондин із зеленими очима.
Мар’янці він дуже подобався. Щоразу, коли бачила його за парканом, серце її стрибало.
Вона постійно намагалася привернути його увагу. То яблучко принесе, то цукерку, промовляючи:

— Ходімо гратися разом!

Але він лише дивився у відповідь і тихо хитав головою.
Ніколи не виходив зі свого двору.

Якось у Мар’янчиному домі зібралося багато подружок. Вони бігали, стрибали, запускали мильні бульбашки й малювали крейдою просто на плитці.
Дівчата були веселі й гомінкі — як зграйка горобців. І одна з них, виглянувши за паркан, сказала:

— А давайте покличемо отого хлопчика? Він гарненький!

Всі захихотіли. Мар’янка зніяковіла, але кивнула. Вони почали гукати його разом.

Хвіртка нарешті відчинилася.
І хлопчик з’явився. Точніше — виїхав на візочку.

Настала тиша.
Дівчата перестали сміятися. Хтось опустив очі, хтось знічено подав іграшку.
Але справжньої гри не було.
Ніхто не знав, як бути. Ніхто навіть не запитав, як його звати.

Хлопчик мовчки змахнув кілька іграшок із колін, розвернувся і поїхав назад.

А Мар’янка стояла біля дерева і дивилася йому вслід.
Дивилася довго. В грудях було щось важке, наче вузлик.

Коли гості розійшлися, вона пішла на кухню.
Бабуся якраз викладала на рушничок теплі пиріжки з яблуками.

— Візьму два, — сказала Мар’янка. — Для мене і для друга.

Бабуся усміхнулась, нічого не питаючи.

Мар’янка загорнула пиріжки в серветку, міцно притисла до грудей і пішла до сусіднього двору.

Там було тихо. Тільки сонце гралося світлом на паркані.

— А можна з тобою погратись тут? — тихо запитала вона, переступивши поріг.

Хлопчик подивився на неї з-під лоба. Очі у нього були глибокі, мов озеро в тиші.

— Так, — відповів він, — мене, до речі, звати Вадим.

Він усміхнувся. І ця усмішка була теплішою за пиріжки.