Мар'янчині ляльки

Коли Мар’янка була малою, вона полюбляла гратися ляльками. Одягати їх, годувати. Влаштовувала їм справжні бали.
А ще завжди знаходилася одна лялька, яку на бал не запрошували.
Мар’янка садила її подалі від інших. І бавилася з усіма іграшками — крім цієї.

— То ж подивіться, в неї негарне плаття.
— І зачіска неохайна.
— Ми не будемо з нею гратися.

Промовляла Мар’янка, ніби то говорили самі ляльки.

У кутку кімнати сидів старий плюшевий ведмідь, яким дівчинка вже давно не гралася. Він мовчки дивився, стиха похитуючи головою.

Та коли Мар’янка засинала, всі іграшки збиралися навколо ведмедя, і він розповідав їм добрі казки.
І тоді вже Мар’янка залишалася поза увагою.

Цієї ночі Мар’янка спала неспокійно. То вкривалася з головою, то скидала ковдру, наче їй щось снилось… щось незвичне.

В темряві кімнати раптом з'явилося м’яке світло. Воно виходило з кутка, де сиділа та сама лялька — непоказна, в старенькій сукенці, з трохи розтріпаним волоссям. Вона повільно підвела голову й озирнулась на інших.

— Тихо. Вона спить, — прошепотіла.

Всі ляльки і ведмідь повернулися до неї. А вона, така завжди тиха, тепер підійшла до ліжка. Стала поруч і тихо промовила:

— Я не серджуся на тебе, Мар’янко. Просто… мені трохи сумно.

Дівчинка ворухнулася уві сні, але не прокинулася.

— Я не така яскрава, як інші, — сказала лялька, — не маю блискучих туфельок і бантиків. Але я теж можу слухати. І гратися. І бути поруч, коли ти засмучена.

І тут озвався ведмідь. Голос у нього був глибокий і лагідний:

— У кожної іграшки — своє серце. Але не всі діти вміють те серце побачити.
Ти граєшся з тими, що гарні. А гарних і так всі люблять. Але любов справжня — та, що до тих, кого не помічають.

Мар’янка поворухнулась і крізь сон прошепотіла:

— Мені… трохи соромно…

Ведмідь кивнув. А лялька усміхнулась.

— Я все одно тебе люблю, — тихо сказала вона.

На ранок Мар’янка прокинулася й одразу підійшла до старенької ляльки. Взяла її в руки, поправила сукенку, заплела косичку. Посадила її посеред усіх інших.

— Сьогодні бал, — мовила вона. — І ти — почесна гостя.

А ведмідь у кутку стиха посміхнувся й заплющив очі.