Казка про Маринку та Серце Океану

Частина перша. Русалка, яка боялася темряви

На самому дні Великого Океану, там де корали світяться рожевим і золотим, а медузи танцюють повільні танці, жило підводне королівство Коралія. У ньому були перламутрові палаци, вулиці з морських зірок і ринки, де торгували перлами, морськими піснями та пляшками з кольоровим піском.

У цьому королівстві жила русалка на ім'я Маринка — з бірюзовим хвостом, срібними лусочками на плечах і великими зеленими очима, в яких завжди відбивалося море.

Маринка була хоробра у всьому — вона першою пірнала у найглибші гроти, першою підпливала до незнайомих кораблів, першою пробувала нову їжу навіть якщо вона виглядала дуже підозріло.

Але було одне місце, куди вона ніколи не підпливала.

Чорна безодня.

Це була глибока тріщина на краю Коралії — темна, мовчазна, без дна. Ніхто не знав, що там усередині. І ніхто не хотів знати.

— Там живе Темний Кракен, — казав старий краб Клешня, клацаючи своїми... клешнями. — Він з'їдає тих, хто підпливає надто близько.

— Там зникають зірки, — шепотіли маленькі рибки-клоуни. — Навіть наші смужки стають сірими, якщо дивитися туди надто довго.

Маринка завжди відповідала: «Я просто не хочу туди пливти. Не тому що боюся. Просто — не хочу».

Але вночі, коли всі спали, вона лежала на своєму ліжку з морських губок і дивилася в темряву. І серце її стискалося.

Частина друга. Лихо в Коралії

Одного ранку Маринка прокинулась від шуму.

Усе королівство гуділо. Рибки сновигали туди-сюди з переляканими очима. Краби бігали по сім кіл і нікуди не добігали. Медузи зупинили свої танці і зависли на місці — що для медуз означало справжню паніку.

— Що трапилось? — спитала Маринка у дельфіна Свиста, свого найкращого друга.

Свист був дельфін дуже балакучий і дуже швидкий — він завжди знав усі новини першим.

— Біда! — вигукнув він і крутнувся на місці. — Велика біда! Жахлива біда! Найжахливіша біда з усіх біда!

— Яка саме? — терпляче спитала Маринка.

— Серце Океану зникло!

Маринка завмерла.

Серце Океану — це був чарівний кристал, що зберігався в палаці королеви Перлини. Він давав силу всьому підводному царству: через нього корали росли, риби мали різні кольори, а вода була теплою і чистою. Без нього Коралія повільно згасне — як вогонь без повітря.

Маринка одразу попливла до палацу.

Там стояла королева Перлина — висока, в короні з білих морських зірок, але обличчя в неї було таким сумним, що навіть корали навколо посивіли.

— Вночі хтось украв Серце, — сказала вона тихо. — Ми знайшли лише один слід. Він веде туди.

І вона вказала в бік Чорної безодні.

Всі замовкли.

Маринка відчула, як усередині щось холоне. Але вона вийшла вперед і сказала:

— Я піду.

Частина третя. Збірна команда

— Ти не підеш сама, — сказав Свист і підпливнув до неї. — Я з тобою.

— І я, — несподівано пролунав скрипучий голос.

Усі обернулись. Збоку сидів старий краб Клешня — той самий, який найбільше всіх лякав Чорною безоднею.

— Ти ж казав, що там живе Темний Кракен, — здивувалась Маринка.

— Казав, — погодився Клешня і знизав усіма восьма лапками. — Але якщо туди йде дівчинка — старому крабу соромно лишатися вдома.

— І ми! — пискнули рибки-клоуни Цятка і Смужка разом. Вони завжди говорили разом і ніколи окремо. — Ми знаємо підводні течії! Ми маленькі — нас не помітять!

— І я, — сказав ще один голос.

З-за великого каменю повільно виплив восьминіг Чорнило — фіолетовий, з золотими очима і чорнильною хмаринкою, яка завжди клубочилась за ним. Він був найстарішим мешканцем Коралії і майже ніколи нікуди не виходив.

— Я знаю про Чорну безодню більше за всіх, — сказав він. — Я одного разу підпливав до самого краю. Давно. Коли був молодший і дурніший.

— І що там? — спитала Маринка.

— Побачимо, — відповів Чорнило і пустив невеличку хмарку чорнила — що означало: я не скажу заздалегідь, бо тоді ніхто не піде.

Маринка подивилася на свою команду: балакучий дельфін, старий краб, дві маленькі рибки і загадковий восьминіг.

— Рушаємо, — сказала вона.

Частина четверта. Дорога до безодні

Чим далі вони пливли від Коралії, тим темнішим ставало навколо.

Спочатку зникли корали. Потім — яскраві рибки. Потім — тепло. Вода ставала все холоднішою, все темнішою, і навіть Свист поступово замовкав — що для нього було абсолютно неприродно.

— Там попереду щось є, — прошепотів він нарешті.

Маринка зупинилась. У темряві попереду щось слабко мерехтіло — синювате, холодне світло.

— Що це? — спитала Цятка.

— Глибоководні медузи-ліхтарі, — відповів Чорнило. — Вони живуть на межі безодні. Нешкідливі. Але якщо вони тут — значить, ми майже прийшли.

І справді: ще кілька хвилин плавання — і перед ними відкрилась Чорна безодня.

Маринка уявляла її страшнішою. Вона думала, що там буде щось жахливе — щелепи, пазурі, рев. Але безодня була просто... тихою. Глибокою. Темною. І від цього чомусь ставало ще страшніше.

— Нам треба вниз, — сказала вона.

— Вниз? — перепитав Клешня. — Саме туди, де нічого не видно?

— Саме туди.

Клешня поклацав клешнями. Потім зітхнув:

— Ну що ж. Колись треба ж дізнатися, що там.

Вони пірнули.

Частина п'ята. Всередині безодні

У безодні було дивно.

Маринка очікувала повної темряви — але ні. На стінах безодні росли дивні рослини, які випромінювали слабке блакитне світло. Маленькі істоти, яких вона ніколи не бачила, повільно пливли повз — прозорі, мовчазні, схожі на маленьких привидів.

— Красиво, — прошепотіла Смужка.