Казка про Дарину та Замок Семи Вітрів

Частина перша. Дівчинка, яка мріяла про пригоди

У невеличкому містечку Вишнівці, де вулиці пахли свіжим хлібом і бузком, жила дівчинка на ім'я Дарина. Їй було вісім років, у неї були довгі темні коси, вічно розв'язані шнурки і блокнот, у якому вона малювала карти неіснуючих країн.

Дарина мріяла про пригоди.

Кожного вечора вона дивилася у вікно на пагорб за містом і думала: а що там, за пагорбом? А що за тим лісом? А що за тими хмарами?

Але вдень у неї були уроки, вдома — обов'язки, а мама казала: «Дарино, не вигадуй дурниць і йди вечеряти».

Одного осіннього ранку, коли листя кружляло у повітрі наче маленькі кораблики, Дарина знайшла на підвіконні дивний конверт. Він був запечатаний синім воском із відбитком замку, а на ньому було написано її ім'я — але дуже незвичайним почерком, наче літери самі танцювали.

Вона розкрила конверт і прочитала:

«Дарино! Замок Семи Вітрів у небезпеці. Сім вітрів замовкли — один за одним. Якщо до повного місяця ти не знайдеш їх і не поверниш до замку, він зникне назавжди, а разом із ним — усі дороги між країнами світу. Ти єдина, хто може допомогти. Іди на пагорб, коли сонце торкнеться верхівок дерев. — Твій друг, якого ти ще не знаєш»

Дарина тричі перечитала листа. Потім поклала його в кишеню, зав'язала шнурки, взяла блокнот і пішла на пагорб.

Частина друга. Пагорб і новий друг

Сонце якраз торкалося верхівок дерев, коли Дарина піднялася на пагорб. Вітер заплутався в її косах — і раптом завмер.

— Нарешті! — пролунав голос зовсім поруч.

Дарина озирнулася. На великому камені сидів хлопчик приблизно її віку. Він був дуже незвичайний: волосся у нього стояло дибки і весь час ворушилося, наче живе, очі були сірими з блакитними іскрами, а куртка — такою поношеною, що, здавалося, вона об'їхала весь світ.

— Ти хто? — спитала Дарина.

— Мене звати Зефір, — відповів хлопчик і підвівся. — Я — Восьмий Вітер. Той, якого не заперли, бо я встиг утекти. І я написав тобі того листа.

— Вітри бувають хлопчиками?

— Вітри бувають будь-ким, — відповів Зефір і знизав плечима так, що листя навколо закрутилося маленьким вихором.

Дарина вирішила, що це досить переконливо.

— Розкажи мені все, — сказала вона і відкрила блокнот.

І Зефір розповів.

Замок Семи Вітрів стояв не на землі й не на небі — він стояв між. Між сходом і заходом, між вдихом і видихом, між одним подихом вітру і наступним. Саме звідти всі вітри розлітались по світу — несли хмари, розганяли спеку, підіймали вітрила кораблів і несли насіння квітів через гори.

Але місяць тому у замок прийшов Штиль — величезна похмура істота без обличчя, схожа на туман. Штиль ненавидів рух, звуки, подорожі й вітер. Він хотів, щоб усе в світі завмерло назавжди.

Одного за одним він заманив семеро вітрів у кам'яні глечики й замурував їх у різних кутках замку. Без вітрів замок почав зникати. А світ зовні — завмирати.

— Кораблі стоять у морях, — сказав Зефір тихо. — Хмари не рухаються. Птахи не можуть летіти на південь. Ще два тижні — і буде зовсім погано.

— То що треба зробити? — спитала Дарина.

— Потрапити до замку, знайти сім глечиків і відкрити їх. Але є одна складність.

— Яка?

— Кожен глечик відкривається тільки тоді, коли людина поряд зробить щось справжнє. Не магію. Не силу. Щось справжнє — сміливість, доброту, терпіння, чесність... Штиль не вміє таких речей, тому він не може відкрити їх сам і не може зрозуміти, як вони працюють.

Дарина закрила блокнот.

— Ходімо, — сказала вона просто.

Зефір здивовано кліпнув: — Ти не боїшся?

— Боюся. Але ти ж підеш зі мною?

— Так.

— Тоді не так страшно. Ходімо.

Частина третя. Дорога до замку

Дорога до Замку Семи Вітрів починалася там, де закінчувалися всі звичайні дороги — за останнім деревом лісу, де трава була такою зеленою, що аж світилася, а небо ставало не синім, а перламутровим.

Зефір ішов поруч і розповідав про замок: про його сім веж, кожна з яких належала одному вітру, про бібліотеку, де книги самі гортали сторінки, про кухню, де їжа готувалась від одного подиху.

— А Штиль зараз там? — спитала Дарина.

— Так. Але він повільний. І не чекає, що хтось насмілиться прийти.

Вони йшли довго. Сонце перейшло через небо й почало схилятися. На шляху їм зустрілися три перешкоди.

Перша — глибока річка без мосту. Вода була холодною і швидкою.

— Як перебратися? — запитав Зефір.

Дарина подивилася на берег. Там лежало велике дерево, яке впало впоперек річки — майже міст, тільки слизьке й хитке.

— По дереву, — сказала вона.