СПОГАДИ ЗА ПІЛЬГОВИМ ТАРИФОМ

Свят, свят, свят!

Наробили рівчаків, лісовики! Даю задній хід, газуючи наповну, — безвихідь. Кому телефонувати і від кого чекати допомоги в лісі? Від ДРГ?! Машинка, відчайдушно пручаючись, випригує…
Ні, не як кінь і не як білочка. А жабкою. Бо за мить я ледь не цілую кермо — і одразу неприємний холодок по спині.

— Зніс задком сосну?

Немає бажання підводитись. Саме час пожалкувати, що кинув палити. Та все ж виходжу. Йома-йом! Очі б мої цього не бачили! Б’ю ногою по колесу (таки й не бачили дерев у лісі).

На цьому видінні сон обриває виклик смартфона. Це Стефанія. Сьома ранку, і вона вже біля моря. Чекає на сніданок. А я ще лежу, обмірковуючи сон. До чого ця фата моргана? Хтось невідомий і безполий, хазяїн діброви, запобіг під’їзду по дрова. Залишив нам, землянам, слід — думаю, розглядаючи власні ноги в шльопках. За мить і я залишу відбитки на піску.

Другий виклик Стефи:
— Ти вже йдеш, Льо?
— Альо! Лечу. До моря хочу!

Та я ще в роздумах. А коли ще фантазувати, як не на відпочинку? Кидаю оком на шафку: треба взяти якесь незапаморочне чтиво. Одним пальцем гортаю липку добірку pocket-book минулого століття. На кожній палітурці — сліди гвардії відпочивальників, і якось не хочеться «бути третім». Передостання — славнозвісний «Искатель», колись бажаний додаток до журналу «Вокруг света». Беру і біжу.

Стефчик-хазяюшка вже забронювала нам ліжанки й зайняла столик. Моя люб’язна біла «фламінго» — наче з давньої реклами «Рафаелло».

За чверть години ми віддаємося серпневому сонцю: Стефік підставляє «рафаелки», я — спину.

Гортаю брошуру. Вона не така вже й зачитана. Між сторінками — рожевий, акуратно вкладений фантик льодяника «Мечта». Вчитуюся: Рей Бредбері, «Розмова за пільговим тарифом». За хвилину я вже з одиноким дідком-відлюдником на далекій планеті, і ми обидва поринаємо в інтригу телефонних дзвінків.

О пів на десяту перевертаюсь на спину. Так, це справді космічно: шістдесят років життя за дев’яносто хвилин. Дивний присмак геніального фентезі буття.

Як вдалося Монду Дугласу — за десятиліття до спілкування зі штучним інтелектом — так точно передати драматизм дзеркала: бесіди з самим собою в часі? Та це не головне. Щось важливіше саднить і дорікає, як вранішній сон. Що саме?

Сліди.

Кожен із нас залишає їх по собі. Оточення може вважати їх значними або нікчемними. А от для кожного окремо вони мають вагу дзвінка самому собі — першого і останнього. Прислухаймось до луни власного голосу, що повертається до нас. Подивімося на піщані відбитки власних ніг: хвиля змиє їх одразу, але пам’ять триматиме довго. Одним ми радіємо, за іншими шкодуємо.

І головне — Бредбері показав: сліди не належать минулому. Вони — майбутнє. Як аукнеться, так і відгукнеться.

Такі думки. Чому б і не дивуватись? От зараз сонце залишить на моєму тілі свій слід. А за місяць-другий я милуватимусь його ласкою. Є лише одне «але». Цей фантик, залишений кимось, хто смакував цю повість багато років тому, тепер належить мені. Наче я особисто поспілкувався з Бредбері за пільговим тарифом.

Хід моїх плутаних, відпускних думок — під шурхіт гальки й ритм прибою — перериває ніжний поцілунок Стефи.

Давно це було: море, дюни, сонце і війна…
І єдина пільга, якою ми користуємось, — те, що наші сліди досі поруч на планеті Земля.

Січень 2026, Київщина, журн.варіант