Корівка

В нерішучості міркую: піти на луг із пахучими травами чи одразу спуститися до ставка, де можна вдивлятися у власне віддзеркалення — поглянути збоку на свої стрункі ноги, ті самі «від плеч», як кажуть естетики, і на рівні гомілки, що, певно, неабияк подобаються одноплемінникам чоловічої статі. Такі думки підіймають настрій навіть у сірий день.

Я вже рушила до воріт — трохи незграбно, але з наміром виглядати граційно, — коли тишу розітнув окрик: — От, корова! За ним — гуркіт відра зі жмихом, що впало з ганку. Це мама-Вєра насварила Галинцю, свою прийомну дочку. — Ану швидко прибери, щоб Маша не повсковзнулася! — кинула вона скоромовкою.

Забула представитися. Маша — це я. Коли «Маша», коли «Машуня», але ніколи «Машка». Озираюся, мовчки на Галинку й легко киваю, підбадьорюючи. Вона хоч і вся у веснянках — від лоба до п’ят, — та дівчинка добра і лагідна до мене.

Так… на чому я зупинилася? Ах ось, ставок. Із його спокійної гладі дивляться мої очі. Великі, трохи опуклі, за формою — ніби ті загадкові мідії, про які колись згадував Сашко, коли уважно розглядав мене. — "Карії очі, чорнії брови ..." Брів я не бачу, а от вії… Вони справжнє чудо. На них інколи, мов у гамаку, відпочивають божі корівки. Сашко якось засміявся й сказав, що таким віям позаздрила б Елізабет Тейлор. Не знаю, хто вона, але порівняння звучить урочисто й трохи загадково.

Ми з божою корівкою завмираємо на мить, дивимося одне на одне — обидві в цяточках і плямах.

Запитуємо себе, чи люблять нас?

Листопад 2025, Київщина